Тарас

Тарас

Одного вечора Тарас показав фотографію.

Вони сиділи в спальні — Іван Петрович на ліжку, Тарас на розкладачці. Рація шипіла. За вікном — двір, лавка, тополі. Ліхтар горів жовтим, і його світло лягало на підлогу смугою, яка перетинала кімнату навпіл, ніби ще один кордон.

Тарас дістав із кишені фотографію — маленьку, потерту на згинах. Дівчина. Посміхається. На фоні — море, блакитне, з білою смугою прибою.

— Наречена, — сказав Тарас. — Віка. Чекає.

Іван Петрович подивився. Дівчина була молода, красива тією молодою красою, яка не потребує зусиль. Сонячна. Жива.

— Давно чекає?

— Три місяці. Із того дня, як мене призвали.

— Куди призвали?

Тарас подивився на нього з подивом — щирим, не грайливим.

— Сюди. У вашу спальню.

— Ні, я маю на увазі — де Держава Б? Де вона на карті?

Тарас замовк. Тримав фотографію в руці й думав. Думав довго — не тому, що шукав відповідь, а тому, що вперше усвідомлював, що не має її.

— Я не знаю, — сказав він нарешті. — Мене призвали, дали форму, посадили в автобус. Автобус їхав годину. Може, дві. Я заснув. Прокинувся тут. Мені сказали: це ваш пост, охороняйте.

— Що охороняти?

— Спальню.

— Від кого?

Тарас знизав плечима. Жест, який Іван Петрович бачив у дзеркалі щоранку.

— Від порушників. Так сказали.

— Які порушники? Тут тільки я.

Тарас подивився на нього. Потім на фотографію. Потім у вікно — на двір, на лавку, на тополі.

— Я не ставлю запитань, — сказав він тихо. — В армії не ставлять. Кажуть: стій — стоїш. Кажуть: сиди — сидиш. Кажуть: охороняй спальню чоловіка на Героїв Праці — охороняєш.

Іван Петрович впізнав. Не слова — інтонацію. Інтонацію людини, яка робить те, що кажуть, бо так працює світ. Дебет-кредит, вхід-вихід. Наказ — виконання. Заява — відповідь. Він і Тарас — одне й те саме. Різниця: Тарасу двадцять, і на його розкладачці — фотографія дівчини, яка чекає. Івану Петровичу п'ятдесят один, і на його тумбочці — годинник, який ні на кого не чекає.

— Тарасе, — сказав він. — Їдьте додому.

— Не можу. Наказ.

— Хто перевірить?

Тарас подивився на камеру в куті спальні. Рація шипіла.

— Вони, — сказав він.

Рація шипіла. Камера мигала. Тарас поклав фотографію в кишеню. Іван Петрович ліг і повернувся обличчям до стіни. Тріщина на стелі — та, що схожа на річку — ділилась на два рукави і зникала в куті. Він не рахував її довжину. Не хотілося рахувати.

Тарас загорнувся в ковдру. Через хвилину — хропіння. Три секунди, три секунди, три секунди.