Людмила

Людмила

Людмила прокидалася о п'ятій. Не тому що хотіла — тому що зміна починалась о шостій, а їхати через все місто — годину. Місто тепер було розрізане кордонами — не одним, а десятками. Та сама лінія, що проходила через квартиру Івана Петровича, проходила через весь район, через сусідній район, через центр. Кабінки стояли на кожному перехресті. Шлагбауми — на кожному мості. Черги — скрізь.

Вона їхала маршруткою — тією частиною маршруту, що проходила через Державу А. На кордоні з Державою Б пересідала на іншу. На другому кордоні — на третю. Три маршрутки, два паспортних контролі, чотири штампи. Щоранку.

Сідала в кабінку о шостій. Відкривала журнал. Перший запис — завжди один і той самий: «06:12 — суб'єкт Сидорчук І.П. перетнув кордон у напрямку А→Б. Мета: санвузол.» Вона знала його розклад краще, ніж свій. Знала, що він п'є каву о шостій двадцять. Що снідає о шостій тридцять п'ять. Що другий раз іде в туалет о сьомій. Що перетинає кордон для душу о сьомій п'ятнадцять — але тільки по парних днях, по непарних він обтирається мокрим рушником у кухні, бо шлях до ванної коротший.

Вона знала, що він рахує. Бачила блокнот, бачила таблиці. Бачила, як він записує кожен перетин — дзеркально до її журналу. Два журнали, дві людини, одна лінія.

Вона почала залишати йому карамельку. Першого разу — випадково: їла карамельку, він підійшов до кабінки, вона поклала на стійку, поки ставила штамп. Він взяв. Наступного ранку вона поклала навмисно. Він взяв мовчки. Це стало ритуалом — карамелька на стійці о шостій дванадцять, щоранку, без слів, без пояснень, без графи в журналі.

Одного вечора — пізно, після зміни, коли Олексій Маркович вже сидів нерухомо, як манекен, і Тарас хропів за стіною, — Людмила сказала:

— Іване Петровичу.

Він зупинився біля кабінки. Він ніс чайник — із кухні в спальню, бо хотів пити чай перед сном, а чайник був у Державі А. Переносити предмети через кордон потребувало декларації — але вночі Людмила не вимагала декларацій. Вночі правила м'якшали. Не офіційно — просто м'якшали.

— Скажіть, — вона подивилася на нього, і на її обличчі було щось, чого він раніше не бачив: не ввічливість, не професійність, а зацікавленість, справжня, людська. — Вам тут самотньо?

Іван Петрович тримав чайник. Між ним і Людмилою — скло кабінки, журнал, печатка, фотографія кота. Між ним і Людмилою — кордон.

— Мені тут було самотньо до кордону, — сказав він.

Людмила кивнула. Записала щось у журнал. Він не запитав що.

Наступного ранку карамелька на стійці була іншою — не «Ромашка», як завжди, а «Червоний мак». Іван Петрович помітив. Не сказав нічого. З'їв.