Оленка

Оленка

Оленка приїхала в неділю. Вона дзвонила тричі — Іван Петрович не брав, бо телефон стояв на тумбочці в спальні, тобто в Державі Б, і щоб підняти трубку, потрібно було пройти паспортний контроль, а Людмила обідала. На четвертий раз Тарас підняв трубку і сказав: «Пост охорони Держави Б, об'єкт «Спальня-37», рядовий Олійник.» Оленка поклала трубку і приїхала особисто.

Вона стояла в дверях і дивилася на кабінки. На шлагбаум. На стовпчик із прапорцями. На Людмилу, яка каже «доброго дня, ваш документ, будь ласка». На Олексія Марковича, який мовчки чекає з печаткою. На Зою Антонівну за столом з табличкою «Посольство Держави А».

— Тату, — сказала вона. — Що це.

Це не було питання.

— Кордон, — сказав Іван Петрович. — Державний.

Оленка кричала. Не на нього — на всіх. На Людмилу: «Яке право ви маєте сидіти в чужій квартирі?» Людмила показала документ. На Зою Антонівну: «Хто вас сюди прислав?» Зоя Антонівна показала другий документ. На Олексія Марковича — він мовчки показав третій.

Оленка дзвонила. В поліцію — «не наша юрисдикція». В мерію — «питання передано у відділ міжнародних зв'язків». У відділ міжнародних зв'язків — зайнято, зайнято, зайнято. В адміністрацію президента — автовідповідач. У пожежну — «це не пожежа, ми не виїжджаємо».

Вона дзвонила два дні. Сиділа на кухні, серед бланків Зої Антонівни, під камерою Держави А, і дзвонила. Кожна розмова закінчувалась однаково — ввічливою відмовою, переадресацією, зайнятою лінією.

На другий вечір вона замовкла. Сиділа за столом, який тепер був столом посольства, і дивилася на стіну. На стіні висів календар — Іван Петрович не знімав його, хоча рік скінчився два місяці тому. На календарі — фотографія озера, синього, з горами на тлі. Місце, де ніхто з них ніколи не був.

— Тату, — сказала вона тихо. — Поїхали. Зі мною. Просто візьми речі й поїхали.

Іван Петрович подумав. Речі — це одяг, документи, рулетка, папка з відповідями на заяви. Половина — в Державі А, половина — в Державі Б. Щоб зібрати все, потрібно шість перетинів кордону: туди-назад тричі.

— А квартира? — запитав він.

— Яка квартира, тату? Тут живуть два прикордонники, солдат і посол.

— Але це моя квартира. Я маю ордер. Я плачу за комунальні.

Оленка подивилася на нього. Він побачив у її очах те, що бачив у очах Михайла Олеговича — нерозуміння. Нерозуміння людини, яка дивиться на когось, хто тоне і тримається за камінь, що його тягне на дно.

— Комунальні, — повторила вона. — Ти платиш комунальні кордону.

— Я плачу комунальні квартири. Кордон — це не моя відповідальність. Це відповідальність комісії з питань територіального розмежування.

Оленка встала. Надягла пальто. Підійшла до батька.

Вони обнялися. Він стояв у Державі А. Вона — одною ногою в А, іншою в Б, тому що коридор був вузький і не обійняти, не переступивши лінію. Людмила записала в журнал: «18:47. Фізичний контакт через кордон. Тривалість — 14 секунд. Суб'єкти: Сидорчук І.П. (мешканець, зона А), Сидорчук О.І. (гість, одноразова віза).»

Оленка пішла. Двері стукнули. Іван Петрович стояв у коридорі, між двома кабінками, між двома державами, між двома прапорцями, і дивився на зачинені двері. Людмила тихо сьорбала чай із термоса. Олексій Маркович дивився прямо перед собою.

Єдина людина, яка кричала, — поїхала. Іван Петрович не кричав. Він ніколи не кричав.