Сусіди

Сусіди

Михайло Олегович постукав у двері в суботу. Через шлагбаум і кабінку — постукав з боку Держави А, бо його квартира починалася з того ж боку, поверхом вище.

— У мене теж, — сказав він замість привітання. Стояв у спортивних штанях і футболці з написом, якого не прочитати. Худий, з двотижневою щетиною і планшетом у руці.

— Кордон? — запитав Іван Петрович.

— Та ж лінія. Через усі поверхи. Я перевірив — дев'ятий, п'ятий, третій, перший. Скрізь.

Він зайшов, не питаючи дозволу, сів на стілець біля холодильника — єдиний стілець, не зайнятий посольством — і відкрив планшет.

— Я оптимізував. Дивись. Балкон — спірна територія, але ніхто не перевіряє. З мого балкону — на твій — без візи. Далі — через балконні двері в спальню. Один перетин замість трьох. Економія: чотири штампи на день, двадцять вісім на тиждень.

— Це порушення, — сказав Іван Петрович.

Михайло Олегович подивився на нього. Довго, уважно, з тим виразом, з яким програміст дивиться на код, написаний від руки.

— Ти серйозно.

— Є процедура. Я подав заяви. Чекаю на відповідь.

— Ти подав заяви кордону, який проходить через твій коридор. І чекаєш, що кордон сам себе скасує.

Іван Петрович не відповів. Михайло Олегович закрив планшет.

— Я зробив дірку в стіні. Між кухнею і ванною. Обидві — в Державі А, але стандартний маршрут — через коридор, тобто через кордон. Дірка — напряму. Без перетину.

— Це порушення цілісності стіни. Потрібен дозвіл ЖЕКу.

— ЖЕК каже, що будь-які зміни потребують погодження обох сторін. Я не погоджував. Я просто зробив дірку.

Іван Петрович подумав: ось різниця між ними. Він — пише заяви. Михайло Олегович — робить дірки. Обидва живуть із тим самим кордоном. Жоден не може його скасувати.

Тим часом кордон поширювався. Те, що Іван Петрович вважав своєю проблемою — його квартирою, його коридором, його кабінками — виявилося проблемою будинку. Потім — двору. Потім — кварталу.

На першому поверсі з'явилися кабінки — в під'їзді, між поштовими скриньками і дверима на вулицю. Шлагбаум перегородив дитячий майданчик: гойдалка — в Державі А, пісочниця — в Державі Б. Гірка стояла рівно на лінії — верхня частина в одній юрисдикції, нижня — в іншій. Діти з'їжджали з Держави А в Державу Б зі швидкістю, яка не дозволяла паспортний контроль, і це створило дипломатичний прецедент, який обговорювали два тижні.

Бабусі на лавці отримали подвійне громадянство — їхня лавка стояла на лінії. Вони сиділи, як завжди, і обговорювали ціни на картоплю. Ціни в Державі А і Державі Б різнилися. Це давало тему для розмов на місяці вперед.

Михайло Олегович знайшов нову лазівку — через підвал, повз котельню, по трубах, у під'їзд сусіднього будинку, який був повністю в Державі Б. Це працювало тиждень. Потім Держава Б встановила камеру в підвалі. Михайло Олегович знайшов інший маршрут — через дах. Його закрили через три дні. Він знайшов ще один. Його закрили.

— Вони завжди закривають, — сказав він Івану Петровичу. — У них більше ресурсів.

— Тоді навіщо шукати?

Михайло Олегович знизав плечима.

— А навіщо ти пишеш заяви?

Тієї ночі Іван Петрович не міг заснути — Тарас хропів, рація шипіла — і вийшов на балкон. Спірна територія, але вночі ніхто не перевіряв.

Михайло Олегович стояв на своєму балконі — поверхом вище, у темряві. Без планшета, без телефону, без лазівок. Просто стояв, спершись на перила, і дивився на місто. Мовчки. Нерухомо. Іван Петрович побачив його обличчя у світлі ліхтаря і не впізнав — це було не обличчя людини, яка хакає систему. Це було обличчя людини, яка стомилась.

Вони стояли на своїх балконах — один над іншим, кожен на своїй спірній території — і мовчали. Місто лежало навколо них — з вогнями, з кордонами, з кабінками, з шлагбаумами. Де-не-де мигали червоні вогники камер.

— Михайле Олеговичу, — сказав Іван Петрович тихо. — Ви коли-небудь думали просто поїхати?

Зверху — мовчання. Потім:

— Щодня. І щодня знаходжу нову лазівку.