Побут на кордоні

Побут на кордоні

На другому тижні Іван Петрович отримав тимчасову візу. Одноразову. На один перетин у напрямку А→Б. Щоб потрапити назад, потрібна була друга віза — у зворотному напрямку.

Він перетнув кордон о дев'ятій ранку. Людмила поставила штамп — акуратний, синій, з датою і часом. Пройшов три метри. Олексій Маркович поставив другий штамп — червоний. Іван Петрович увійшов у власну спальню вперше за чотирнадцять днів.

На його ліжку сидів солдат.

Молодий — років двадцять, з дитячим обличчям, яке не пасувало до форми. Він читав газету. Біля ліжка стояла розкладачка, на розкладачці — ковдра, казенна, сіра, складена за статутом.

— Тарас, — сказав солдат і встав. — Рядовий Тарас Олійник. Пост охорони Держави Б, об'єкт «Спальня-37».

— Це моя спальня, — сказав Іван Петрович.

— Так. Ваша спальня. Мій пост.

Іван Петрович сів на ліжко. Простирадло було чуже — казенне, сіре, як Тарасова ковдра. Його простирадло — біле, з блакитними смужками — лежало складене на стільці. Хтось замінив.

— Де моє простирадло?

— На стільці, — сказав Тарас. — Я не чіпав. Просто отримав наказ застелити казенним.

Іван Петрович переклав казенне простирадло на розкладачку, застелив своє. Ліг. Стеля була та сама — біла, з тріщиною в куті, схожою на річку на карті. Він дивився на цю тріщину щовечора сім років, з тих пір як дружина пішла. Тріщина не змінилася. Все інше — змінилося.

Тарас сів на розкладачку і продовжив читати газету.

Вони жили вдвох. Іван Петрович не звик до присутності — після дружини він сім років слухав тільки холодильник і годинник. Тепер додався Тарас: шелест газети, скрип розкладачки, хропіння вночі. Тарас хропів — не голосно, але ритмічно, з присвистом, і Іван Петрович лежав у темряві, рахував інтервали між присвистами — три секунди, три секунди, три секунди — і не міг заснути.

На третю ніч він сказав:

— Тарасе, ви хропите.

— Вибачте, — сказав Тарас із темряви. — Мені кажуть. Я не можу контролювати.

— Я розумію.

Мовчання. Хропіння припинилось — Тарас, напевно, ліг на бік. Потім відновилось.

Тим часом Держава А встановила на кухні камеру спостереження. Маленьку, в куті, на стелі, з червоним вогником. Іван Петрович снідав під камерою. Їв яєчню під камерою. Пив каву під камерою. Червоний вогник мигав — мигав, мигав — і Іван Петрович зрозумів, що мигає з тією ж частотою, що й Тарасове хропіння. Три секунди. Три секунди. Дві держави дихали в одному ритмі.

Держава Б у відповідь поставила рацію в спальні. Рація шипіла — тихо, постійно, білий шум, до якого Тарас звик і не помічав, а Іван Петрович не звик і помічав кожну секунду.

Одного вечора, коли Іван Петрович чекав на штамп про повернення в зону А, Олексій Маркович заговорив. Уперше. Він не підняв голови від журналу, не змінив виразу обличчя — просто сказав, ніби продовжував розмову, яка ніколи не починалась:

— Я стояв на кордоні, де люди гинули. Справжньому кордоні, зі справжнім дротом. Тепер стою в коридорі, де людина хоче в туалет. Різниці немає. Кордон є кордон.

Він поставив штамп і подав паспорт назад. Більше за весь час він ніколи не говорив нічого зайвого.

Він почав вести таблицю. Як на роботі: дебет-кредит, вхід-вихід. Графи: час перетину, напрямок, мета, тривалість перебування в кожній зоні. За перший тиждень із візою він перетнув кордон 147 разів. У середньому — 21 раз на день. Із них 6 — до туалету. 4 — до ванної. 3 — на балкон, статус якого залишався спірним, але обидві сторони мовчки дозволяли вихід без штампа, хоча вимагали запису в журналі Людмили.

Числа сходилися. Таблиця була бездоганною. Іван Петрович дивився на неї і відчував спокій — той самий, який відчував на роботі, коли річний баланс зійшовся до копійки. Система працювала. Не на його користь — але працювала.