Процедура

Процедура

Кабінки з'явилися на третій день.

Іван Петрович повернувся з роботи о шостій вечора, відчинив двері — і побачив, що в коридорі стоїть скляна кабінка. Вузька, з віконцем, зі стільцем, зі шлагбаумом. У кабінці сиділа жінка — молода, у формі Держави А, з печаткою і журналом. На стійці стояв термос і фотографія кота.

— Доброго вечора, — сказала жінка. — Людмила. Паспортний контроль, Держава А. Ваш документ, будь ласка.

— Я живу тут, — сказав Іван Петрович.

— Так. Ваш документ, будь ласка.

Іван Петрович дістав паспорт. Український, синій, з тризубом.

Людмила подивилася на паспорт, потім у журнал, потім знову на паспорт.

— Україна не має угоди з Державою А про безвізовий режим. Вам потрібна віза.

— Де її отримати?

— У посольстві Держави А.

— Де посольство?

— На кухні.

Іван Петрович пройшов на кухню. На його столі, де він зранку їв яєчню, стояла табличка: «Посольство Держави А. Прийомні години: 9:00–17:00.» За столом сиділа жінка років шістдесяти, з високою зачіскою, в костюмі, який виглядав занадто офіційно для кухні з плиткою у квіточку і холодильником «Дніпро». Поруч — прапорець, стопка бланків, гербовий папір.

— Зоя Антонівна, — представилась вона. — Консул. Присядьте.

Іван Петрович сів на свій стілець, за свій стіл, навпроти жінки, яка представляла державу, про яку він учора не знав.

— Мені потрібна віза. Щоб дістатися до спальні.

Зоя Антонівна подала бланк. Чотири сторінки, дрібний шрифт.

— Заповніть. Чотири примірники. Фото три на чотири. Довідка з місця роботи. Довідка про несудимість. Виписка з домової книги. Термін розгляду — від десяти до дев'яноста робочих днів.

Іван Петрович подивився на бланк. Графа перша: прізвище, ім'я, по батькові. Графа друга: громадянство. Графа третя: мета візиту.

У графі «мета візиту» він написав: «Потрапити в спальню».

Зоя Антонівна прочитала, підняла очі.

— «Потрапити в спальню» — це не мета візиту. Це маршрут. Мета — це навіщо.

— Навіщо — спати.

— Тоді пишіть: «Сон». Графа допускає одне слово.

Іван Петрович закреслив «потрапити в спальню» і написав «сон».

Зоя Антонівна подивилася.

— Закреслення не допускаються. Перепишіть.

Він переписав. Четвертий примірник зім'явся, і він переписав знову. Зоя Антонівна перевірила кожну сторінку, знайшла помилку в другому примірнику — «вул.» замість «вулиця» — і повернула на доопрацювання.

Того вечора Іван Петрович спав на кухні. На підлозі, бо стілець був незручний, а диван стояв у спальні — тобто в Державі Б. Він загорнувся в скатертину, бо ковдра теж була в спальні. Скатертина пахла борщем і мала квітковий візерунок — маки й волошки. Іван Петрович лежав на підлозі, дивився на стелю і рахував: 62,4 квадратних метри. З них у Державі А — 31,8. У Державі Б — 30,6. Балкон — спірна територія.

Числа сходилися. Все інше — ні.

З другого боку кордону, за кабінкою Людмили, за лінією, за стовпчиком із двома прапорцями, стояла друга кабінка. У ній сидів чоловік — великий, мовчазний, із важким обличчям. Олексій Маркович. Прикордонник Держави Б. Він дивився прямо перед собою і нічого не казав. На його столі не було ні термоса, ні фотографії. Тільки журнал і печатка.