Демаркація

КОРДОН

Новела

50°27'13.2" пн.ш. — вул. Героїв Праці, 14, кв. 37

І

Демаркація

Іван Петрович Сидорчук прокинувся від стуку о п'ятій сорок три. Він знав точний час, бо завжди знав точний час — годинник стояв на тумбочці, цифри світилися зеленим, і кожного ранку перше, що бачив Іван Петрович, було число. Сьогодні число було 5:43, а стук ішов зі стіни.

Не зі стіни — з коридору. Хтось стукав не в двері, а в підлогу. Методично, через рівні інтервали, ніби забивав цвяхи.

Іван Петрович встав, надів капці — праву, потім ліву, завжди в такому порядку — і вийшов у коридор.

Там стояли двоє чоловіків у формі, якої він не впізнав. Темно-зелена, з нашивками, яких він не міг прочитати — літери були знайомі, але слова не складалися. Один із чоловіків тримав відро з білою фарбою. Другий — пензлик. Вони малювали лінію на підлозі. Від стіни до стіни, рівно посередині коридору, між шафою і вішалкою для одягу.

— Доброго ранку, — сказав перший. — Просимо вибачення за незручності. Демаркація буде завершена протягом дня.

— Яка демаркація? — запитав Іван Петрович.

Другий чоловік дістав із планшетки папір — формат А4, друк, печатка, підпис — і подав Івану Петровичу. Іван Петрович прочитав: «Відповідно до рішення двосторонньої комісії з питань територіального розмежування, кордон між Державою А та Державою Б проходить по лінії 50°27'13.2" північної широти, що відповідає осі коридору за адресою вул. Героїв Праці, 14, кв. 37.»

Іван Петрович прочитав ще раз. Потім — третій. Потім подивився на чоловіків. Вони вже встановлювали стовпчик — маленький, металевий, із двома прапорцями, яких він ніколи не бачив. Один прапорець — синій із жовтою зіркою. Другий — червоний із білою смугою. Стовпчик стояв у його коридорі, між шафою і вішалкою.

— Тут має бути помилка, — сказав Іван Петрович.

Чоловік з пензликом подивився на нього.

— Координати — точні.

— Але це моя квартира.

— Так. Квартира ваша. Кордон — державний.

Іван Петрович стояв у капцях посеред власного коридору і тримав папір із печаткою. За вікном було темно — грудень, світає пізно. У дворі стояла лавка, на лавці сидів ніхто, тополі чорніли на тлі хмарного неба. Все було як вчора. Все, крім білої лінії на підлозі.

Він подивився на лінію. Вона проходила рівно — він бачив це навіть без рулетки. Рівно і точно, від стіни до стіни, розділяючи коридор на дві половини. Ліва — де вхідні двері, де кухня, де ванна. Права — де спальня, де туалет.

Іван Петрович зробив те, що робив завжди, коли не розумів ситуацію. Він виміряв. Дістав рулетку з ящика в кухні, виміряв відстань від стіни до лінії — 1 метр 12 сантиметрів — і від лінії до протилежної стіни — 1 метр 12 сантиметрів. Рівно. Він записав числа на полях документа й поклав рулетку на місце.

Потім подзвонив на роботу і сказав, що спізниться.

— На скільки? — запитала секретарка.

Іван Петрович подивився на двох чоловіків, які тепер встановлювали другий стовпчик у протилежному кінці лінії.

— Не знаю, — сказав він.

Він не пам'ятав, коли востаннє сказав «не знаю». Він завжди знав — або вимірював, або рахував, або знаходив правильну графу в правильному документі. «Не знаю» — це було слово з чужої мови.

Він поснідав на кухні — яєчня, хліб, кава без цукру. Кухня була в Державі А. Він це зрозумів з документа, звіривши координати. Потім одягнувся — одяг висів на вішалці по обидва боки лінії: пальто — в Державі А, піджак — у Державі Б. Він надів пальто.

Виходячи, він замкнув двері і зупинився. Замок був з одного боку дверей. Петлі — з іншого. Замок належав Державі А. Петлі — Державі Б. Його двері мали подвійне громадянство.

Він закрив двері і пішов на роботу.