Я стола в Долині, обхопивши себе руками. Моя увага була прикута до Роани й Дейї, які знаходилися навпроти мене. А між нами — веселка у формі дуги. Не звичайна, як після дощу, а яскрава, пульсуюча, ніби жива. Її кольори змінювалися, танцювали, і здається, ніби вона розділяє нас не просто простором, а цілим світом.
— Сьогодні день Вогню, — промовила Роана. Її голос був низьким, але спокійним, і він, здавалося, проникав у кожну клітину мого тіла. — Раз на п’ять років рослини, які спали й накопичували магію, розкриваються. Вони вивільняють свою силу й діляться нею з тими, хто наважиться взяти.
Я мовчала, не знаючи, що сказати. Мої руки мимоволі стиснулися в кулаки.
— Ось там, — відьма вказала на гору вдалині. Її силует темнів на тлі рожевого вечірнього неба, і навіть здалеку я відчула, як він викликає тривогу. — Це Дикий пагорб. Там, після заходу сонця, розквітає Вогняна квітка. Її пелюстки й стебло охоплені справжнім вогнем. Твоє завдання — зірвати її.
Я ковтнула. Це звучало просто. Занадто просто.
— Але є одне “але”, — продовжила Роана. Її яскраво-блакитні очі звузилися, і я побачила в них тінь невидимого попередження. — Інші рослини будуть захищати її. Вони не дозволять тобі так просто взяти квітку. Ти повинна бути готова.
— Готова до чого? — запитала я, не в змозі приховати тривогу в голосі.
Дейя, яка досі мовчала, злегка всміхнулася:
— Готова до того, що ти не завжди контролюєш, що відбувається навколо.
Я зітхнула й на мить відчула, як всередині мене виникло бажання просто піти. Залишити це все, втекти туди, де не треба було змагатися з магічними рослинами чи доводити свою силу. Але образ Джейдена промайнув у моїй свідомості. Його обличчя, усмішка, відчуття, коли він обіймав мене.
Я зібрала себе докупи й, піднявши голову, зустріла погляд Роани.
— Добре, — нарешті сказала я, стискаючи кулаки. — Я це зроблю.
Роана простягнула руки — одну Дейї, іншу мені. Її долоня була холодною, ніби камінь, але водночас теплою від магії, яка вібрувала під шкірою. Я знала, що станеться зараз, але це не завадило серцю шалено калатати.
Щойно я торкнулася її руки, світ згас.
Темрява. Без звуків, без запахів. Моя свідомість ніби зависла в порожнечі, і я не могла зрозуміти, скільки це тривало — секунду чи цілу вічність.
А потім я відчула землю під ногами.
Я розплющила очі й побачила зелену галявину, яка тягнулася переді мною. Вона була усіяна низькорослими жовтими квітами, схожими на зірки, що впали з неба. Їхній ніжний аромат огортав мене, але за цією красою ховалася якась тривога, ніби сам ландшафт щось приховував.
Попереду височів Дикий пагорб. Він здавався ще більшим, ніж здалеку. Його схили були стрімкими, покритими густими травами, які ворушилися навіть без вітру.
— Твій шлях починається тут, — промовила Роана, стоячи за мною. Її голос прозвучав майже м’яко, але не втрачав своєї сили.
Я подивилася на неї, потім на пагорб.
— А якщо я не зможу?
Роана не відповіла одразу. Вона зробила крок уперед, нахилилася до однієї з жовтих квіток і доторкнулася до неї пальцем. Квітка засяяла яскравіше, ніби відповідаючи їй.
— Немає “не можу”, Корі. Є лише вибір: діяти чи здатися.
Я вдихнула й кивнула, відчуваючи, як ноги починали тремтіти. Думка про Джейдена знову допомогла зібратися.
Дикий пагорб здіймався переді мною, ніби вирізаний із темного неба. Він виглядав не таким вже й страшним, лише крутий підйом і густі зарості. Я ходила в походи з друзями в своєму світі, підіймалася на гори, які здавалися вищими за хмари. Тож це має бути просто.
Сонце повільно опускалося за обрій, заливаючи землю теплими відтінками червоного й помаранчевого. Якщо квітка розквітає після заходу сонця, то в мене залишалося не так багато часу. Я вдихнула глибше й рушила.
Десь у глибині душі я здогадувалася, що Кассандр уже мав би зрозуміти, що я не повернулася додому. Але зараз це не мало значення.
Мої ноги обережно ступали вузькою стежкою. З одного боку простягалися густі зарості колючих кущів, з іншого — крутий обрив, який нагадував мені, що будь-яка помилка може стати останньою.
Гілки тягнулися до мене, зачіпаючи джинси, але я продовжувала йти. Кожен крок був напруженим і важким, ніби сама земля намагалася мене зупинити. Тиша була настільки глибокою, що я чула своє власне дихання, важке й нерівне.
Попереду раптом промайнуло щось маленьке й пухнасте. Ховрашок. Я ледь не скрикнула від несподіванки, але швидко перевела подих.
— Ти ж не збираєшся мене лякати, га? — пробурмотіла я, намагаючись заспокоїти себе.
Чим вище я піднімалася, тим сильніше ставав вітер. Він шумів у вухах, здирав волосся з обличчя й намагався зіштовхнути мене зі стежки. Я затулила обличчя рукою, щоб захиститися від пилу й дрібних камінців.
— І як довго це триватиме? — прошепотіла я, дивлячись на пагорб, який здавався нескінченним.
Я озирнулася. Ральтен лежав десь унизу, мов картина, намальована аквареллю. Кольорові будиночки й зелені ліси зливалися в одну пляму, а я стояла так високо, ніби над усім світом.
Черговий порив вітру раптом похитнув мене. Я інстинктивно схопилася за найближчий гіллястий кущ, але гілочка тріснула й відламалася.
— Ні, ні, ні! — закричала я, коли земля вислизнула з-під ніг.
Мої ноги втратили опору, і я почала стрімко сповзати вниз. Земля, трава, дрібні камінці мчали назустріч.
Я котилася вниз, ловлячись за все, що потрапляло під руки, поки не вчепилася за лисий стовбур дерева. Тремтячи й важко дихаючи, я нарешті змогла зупинитися.
Джинси були вкриті брудом, а кросівки загрузли в сухій землі.
— Чудово, Корі. Просто чудово, — прошепотіла я, дивлячись на здерті долоні.
Зібравши сили, я знову рушила вгору. Вітер більше не заважав, але кожен крок давався важче. Я вже дійшла до того місця, де була раніше, коли раптом щось схопило мене за ногу.