Розділ 12

Касс запросив мене на святкування Літа. Це найдовший у році день, літнє сонцестояння. Жителі Аларії запалюють багаття, танцюють і плетуть вінки-обереги з певних трав і квітів. Це вперше я буду свідком такого дійства.

Я стояла перед відкритою шафою, розглядаючи новий одяг, який Кассандр приніс з мого світу. В кутку висіла стара куртка з Кембриджа, а поруч — кілька пар джинсів, світшоти, худі й кілька футболок. На підлозі лежали кросівки, які тепер здавалися такими недоречними в цьому світі магії.

Діставши з полиці блакитний світшот, я приклала його до себе й подивилася в дзеркало. Він виглядав затишно, але водночас ніби кричав: “Я чужа тут, дивіться на мене!”.

— Це все, що ти зміг знайти? — запитала я.

— У світі смертних це виглядає досить звично, — відповів Касс, не відриваючи очей від книги. — І це зручно.

— Але не тут, — я поклала світшот назад і схрестила руки. — Тут це виглядає… надто сучасно. Всі на мене дивляться, ніби я з іншої планети.

Касс нарешті підняв погляд і злегка всміхнувся.

— Ти й справді з іншої…

— Не жартуй, — перебила я. — Я не хочу привертати увагу. Коли йшла містом всі витріщалися на мене, це… неприємно.

Чаклун підійшов до шафи й оцінююче глянув на мій одяг.

— Ти права. В Аларії це виглядає дивно.

Я зітхнула й сіла на край ліжка, недовірливо поглядаючи на нього.

— Якщо хочеш, я можу попросити Офелію допомогти тобі вибрати щось із місцевого гардероба.

— Офелія? Вона ж запхає мене в корсети, сукні й всі ці незручні штуки.

— Але виглядатимеш елегантно, — відповів він із насмішкуватою посмішкою.

— Гаразд, але ніяких корсетів, — здалася я, махнувши рукою.

Касс кивнув і вже збирався йти, коли я раптом гукнула його:

— До речі, твій шампунь мені сподобався. Після нього волосся таке… м’яке й блискуче.

Чаклун зупинився, обернувся й подивився на менеповерх окулярів із легким задоволенням.

— Я сам його створив.

— Звісно, — закотила я очі. — Якби ти ще створив щось, що допомагає бути менш самовпевненим, ціни б тобі не було.

— Самовпевненість — це не недолік, якщо вона виправдана, — відповів Касс із ледь помітною усмішкою, розвернувшись до дверей.

Я закусила губу, намагаючись не засміятися, і знову повернулася до шафи. Світшоти й худі, хоч і були мені рідними, викликали внутрішнє відчуття дисгармонії. З одного боку, я не хотіла втрачати зв’язок зі своїм світом, але з іншого — як я зможу бути тут непомітною?

“Непомітною бути ніколи не вдасться,” подумала я, зачиняючи шафу.

Думки перервав раптовий біль в руці. Мій шрам, символ договору з Роаною почав пекти. Як не вчасно. Відчуття було таким неприємним, що зосереджувало увагу тільки на собі. Через хвилину біль став настільки сильним, що здавалося, ніби він вириває з мого тіла кожну краплину терпіння. Розуміючи, що це означає, я не могла залишатися в цьому будинку. Тихо вислизнувши з кімнати, спустилася вниз і о чорт, наткнулася на Касса.

— Знаєш, я краще піду прогуляюся, — випередила його я. — Хочеться побути наодинці.

— Але… — зіллєвар нахмурився. Було видно, що він засмутився.

— Якось іншим разом, — я стиснула зуби намагаючись стримати біль.

— Мені здавалося, що ти вже звикла, але виходить, ти ще не готова до людних святкувань, — тихо сказав Касс.

— Ага, — лише буркнула я і вибігла з будинку, залишаючи його в роздумах.

Долина була такою ж зеленою, як і того дня, коли я закріпила договір з Роаною. Густий туман повз, мов живий, обплутуючи ноги, а дерева, високі й мовчазні, здавалися стражами цього місця. Я відчувала кожен хрускіт під ногами, кожен рух повітря, що шелестів у листі. В голові змішувалися страх і злість: навіщо я вплуталася в це? Але зараз уже було пізно сумніватися. Шрам горів, немов нагадуючи, що відступати неможливо.

Я минула струмок, де минулого разу зустріла лисицю, а потім побігла до камʼяних сходів, що й зараз викликали в мене захоплення. Кольорові метелики кружляли над кожною сходинкою, але я поспішала, тому не звертаючи на них увагу побігла вперед до арки зі світлого каменю у формі духи. Я притиснула долоню до грудей, намагаючись заглушити біль, але той лише посилювався.

Знала, що скоро побачу веселку, та у самому серці цієї дикої місцевості чекала Роана з помічницею Дейею. Присутність відьми відчувалася навіть здалеку: сильна, незламна, й древня.

— Корделіє, як мило, що ти прийшла, — усміхнулася Роана. Її голос був м’яким, але в ньому відчувалася холодна влада. — Час для першого завдання.

Я не відповіла. Моє серце калатало, а в грудях холодною хвилею накочував страх.

— За Долиною є озеро. Воно старе, глибоке, але чисте, мов хмари, — продовжила вона. — У цьому озері є магічні мушлі, що відкриваються лише раз на рік, якщо дістати їх в певний день. Сьогодні — той самий день. Мені дуже потрібна перлина, всього одна. Твоя мета — знайти і дістати одну з них. Знаючи про фізичні можливості людей, я раджу тобі поспішати, час обмежений.

Я зібрала всі сили, щоб кивнути. Вибору не було. Я не знала, чого боялася більше: самого завдання чи Роани, яка, схоже, із задоволенням спостерігала за моїм страхом. Ми дійшли до озера швидко. Узбережжя було вкрите золотистим піском, у якому виблискували крихітні камінці, як маленькі зірки. Вода була настільки прозорою, що можна було розгледіти тіні водоростей і зграйки дрібної риби.

Запах озера був насиченим і свіжим: суміш води, глини і легкого відтінку чогось невловимо солодкого, майже магічного. Я зупинилася на березі, серце калатало так, ніби збиралося вирватися з грудей. Я боялася. Хоч і знала, що не помру. Звʼязок з Кассандром захищав мене від смерті. Але це не скасовувало паніки, що розливалася тілом.

Тремтячими пальцями я зняла одяг, залишившись у тонкій білизні. Тіло вкривалося мурашками, хоча повітря було теплим. Я дивилася на світлу глибину перед собою і згадала, як батько, колись давно, вчив мене плавати в маленькій річці біля дому. Тоді все було просто, навіть весело.