Розділ 11

Пройшов місяць, як я опинилася в Аларії. Я вже знала, що слово настійка, настоянка і зілля має різне значення.

Літо розцвітало повною мірою, і разом із ним все навколо наповнювалося життям. Погода була чудовою — тепле сонце обливало землю, але не пекло, а вітерець, що час від часу прокидався, приносив із собою прохолоду. Небо було безхмарним і яскраво-сині, і це створювало відчуття безмежної простори, яка притискала мене з усіх боків.

Позаду будинку, за пагорбом, тягнувся великий сад, про який я дізналася не відразу. Черешня була крупна, мясиста й солодка, а ще там росли дерева з блискучими чорними плодами — Касс називав їх амброхол, а також золотисті ягідники, які нагадували наші агруси, але були майже прозорими. Земля була всіяна духмяними травами: м’ята, шандра, базилік, і чимось, що нагадувало полин, але пахло цитрусами.

Я перестала думати про втечу. Час від часу я вирушала до лісу, щоб побути наодинці. Ліс тут був тихий, ніби чекав, поки я скажу щось важливе. Я сідала на повалене дерево й дивилася, як сонячні промені грають у листі. Там, у цьому спокої, думки самі собою пливли до Джейдена, Венді та Амелії. Час від часу мені здавалося, що їхні голоси звучать десь поруч, і я ніби могла відчути їхній сміх.

Мої друзі, напевно, зараз насолоджуються літніми канікулами. Я уявляла їх у кав’ярнях, на пляжах або десь на фестивалях, і відчувала щось середнє між сумом і заздрістю. Як би я хотіла хоча б на день повернутися до того світу, де немає магії, але є прості радощі життя. Цей світ не був моїм, я не належала сюди, і я відчувала це кожен день, особливо коли я залишалася одна.

І хоча мітка Роани все ще не пекла і я почала вважати, що вона просто забула про мене або пожартувала, моє бажання повернутися додому залишалося сильним. Це не можна було приховати. Воно маскувалося під бажанням вчити, під необхідністю робити, але я не могла забути своє старе життя. Я все ще думала про ту квартиру, яку я могла б орендувати, щоб жити наодинці, зустрічатися з друзями, і проводити довгі вечори з Джейденом.

Нудьгувати не було часу. Кожен день в мене був розписаний до хвилини. Я багато вчилася. Вранці разом із Кассандром ми працювали в теплиці: пересаджували рослини, змішували настої, засушували листя й записували в журнали, скільки й чого в нас залишилося. Теплиця — це цілий світ. Вологість і тепло створювали відчуття, ніби ти опинився у тропічному лісі, де листя тягнеться до стелі, а квіти розкриваються, ніби щось живе дивиться на тебе.

Коли Касс був у своїй крамниці, я працювала сама. Спочатку це здавалося мені важким і страшним — я боялася переплутати рослини чи щось зіпсувати. Але тепер я вже почала розуміти, як все працює, і навіть отримувала від цього задоволення.

Увечері ми разом сиділи у вітальні. Я або читала товсті книги з теорії про властивості рослин і зілля, або спостерігала, як Касс чаклує над своїми настоянками. Його рухи були точними й впевненими, а світло від свічок робило цю картину ще більш чарівною.

***

Кассандр відвів погляд від книги, взяв чашку й зробив перший ковток. Моє серце калатало, але я спробувала виглядати спокійно, беручи зі столу свій сніданок.

— Що це? — раптом запитав він, зморщившись.

— Що? — я завмерла, піднімаючи голову.

Кассандр поставив чашку назад на стіл і нахилився ближче, вдихнувши аромат.

— Ти переплутала корінь маргозії з коренем альтера, — сказав він рівним голосом, але його погляд уже свердлив мене.

Я не знала, що відповісти.

— Що?

Вчора я приготувала міцне «Зілля сну» і вирішила випробувати його.

Касс підняв брову, і я відчула, як мої щоки почервоніли.

— Ти намагалася мене отруїти? — запитав він, нахиляючись ближче.

— Чорт, — пробурмотіла я, відводячи очі. — Ні, я просто хотіла… щоб ти поспав.

— Довго поспав, — уточнив він, і його губи ледь помітно сіпнулися, наче він стримував усмішку.

— Це… навчання, — спробувала я виправдатися. — Практика.

— Практика? — повторив він, відкинувшись назад і схрестивши руки на грудях. — І ти вирішила використати цю “практику” на мені?

— Ти все одно завжди виглядаєш втомленим, — я ледь не викрикнула, відчуваючи, як нерви здають.

— Корделія, — почав він, але його голос був спокійним, навіть занадто. — Ти хотіла втекти?

Я мовчала, притискаючи руки до столу. Ні, насправді я думала, що чогось таки навчилась. Я уявила себе  підступною відьмою, а для моїх експерементів, тут більше нікого немає, крім Кассандра. Його не жаль.

— Запитання просте, — додав він, не відводячи погляду.

— Тобі цього не зрозуміти, — буркнула я, відчуваючи, як злість і роздратування піднімаються всередині. І чому мені здавалося, що все вийде?

Кассандра зітхнув, підняв чашку й знову понюхав її.

— Ти знаєш, що я єдиний, хто може повернути тебе до світу смертних, так?

Думаю, що не єдиний, — подумала я, але промовчала. Мітка Роани так і не пекла. Може зіллєвар правий.

Він уважно дивився на мене, потім поставив чашку на стіл і підвівся.

— Якщо ти хочеш втекти, зроби це без дурних експериментів. Але наступного разу, коли вирішиш мене приспати, спробуй не помилятися в рецептах. Ти приготувала настій, який більше підходить для миття підлог.

— Що?! — вигукнула я, не вірячи своїм вухам.

Касс усміхнувся ледь помітною, але переможною усмішкою.

— Здається, тобі доведеться провести ще трохи часу в бібліотеці, — сказав він, і в його голосі вчувалася легка іронія.

Я дивилася на чашку перед собою, відчуваючи, як моє роздратування змішується з соромом і дивним полегшенням.

“Ну, це було провалом,” подумала я, відсуваючи чашку подалі. Але всередині я знала, що наступного разу спробую ще раз.

— Ти готова? — запитав чаклун, наче я не збиралася щойно його приспати.

Я кивнула.

Сьогодні був особливий день. Кассандр нарешті вирішив показати мені свою крамницю, а це означало, що як тільки я адаптуюсь, то допомагатиму і там. Вчора він дав мені гаманець із золотими монетами Аларії й сказав, що в місті є багато гарних магазинів, у які я можу заглянути. Виявляєть, я в оплачуваному рабстві. Це не могло не радувати.