Розділ 8

— Ти наче повеселішала, — зауважив Кассандр, відчиняючи двері свого кабінету. Його голос звучав рівно, без особливих емоцій, але я відчула, що він підмітив мій настрій. Напевно, йому цікаво, чого я така рада.

— Та невже? — я підняла брову й ледь приховала посмішку, прикриваючи радісне збудження. Зайшла в кімнату, думаючи про три завдання в обмін на свободу. Я вже не могла дочекатися, коли Роана мене покличе.

Кабінет був великим, але виглядав так, ніби в ньому більше немає місця для жодної нової речі. Уздовж стін від підлоги до стелі стояли полиці з темного дерева. На них — безліч скляних банок і флаконів із різноманітними порошками та іншими інгредієнтами. Деякі були підписані, але більшість ні. Здавалося, Касс легко розрізняє все це за кольором, формою чи, можливо, навіть за запахом. На полицях виблискували кристали, що нагадували дорогоцінні камені, а на одній із них я помітила великий ріг тварини, стертий з одного боку.

Стіни з сірого каменю додавали приміщенню холодності, а дубовий паркет під ногами — трохи тепла. У центрі кабінету стояв великий стіл із відполірованою стільницею. На ньому акуратно розкладені книги, інструменти та кошик із сухими травами. Кассандр був справжнім акуратистом. Я ж — повна його протилежність.

Я підійшла до полиць, і мене одночасно переповнювали цікавість і відраза. З одного боку, усе це здавалося таким незвичайним, але з іншого — думка про те, що це могло стати моїм буденним життям, лякала.

Я завжди хотіла вчитися. Вступити до університету було моєю мрією. Але найбільше мене вабила не наука, а можливість проводити час з друзями, ходити старовинними корпусами, які мали свою історію, брати участь в студентських заходах і відчувати себе причетною до науки.

Бути зіллєваром — це щось незрозуміле й точно нудне.

— Чим це пахне? — запитала я, зітхнувши. Запахи змішувалися й плуталися, нагадуючи аптеку, старі книги й вологий ліс одночасно.

— Я відчуваю тут більше двадцяти запахів, — відповів Кассандр і підійшов до мене. Він взяв із кошика суху гілочку з фіолетовими ягодами й передав мені. — Чим пахне?

Я понюхала й задумалася, ніщо з того, що я знала не нагадувало цей запах.

Я обережно вдихнула. Запах був незнайомий, нічого схожого я не пам’ятала.

— Заплющ очі й дихай повільніше, — підказав він.

Я послухалася, і за хвилину видихнула:

— Схоже на чорний чай, — знизала я плечима.

Очікувала, що Касс зараз мене виправить. Так і сталося.

— Це авелір, — промовив Касс і забрав гілочку. — Листя мають терпкий запах, наче в дубового моху, гострий і з вишуканою гірчинкою. А ягоди пахнуть ніби весняне польове поле на світанку.

На останніх словах я закотила очі. Вочевидь весняне поле на світанку й після полудня пахло по-різному, а ще не потрібно забувати про осіннє й літнє польове поле. Чаклун явно здурів. І, схоже, мав намір зробити мене такою ж.

— Ти навчишся, — суворіше заговорив він, ніби почув мої думки. — У нас попереду багато часу.

«Аякже» — подумки вишкірилася я.

— Скільки тобі років? — змінила я тему, розглядаючи його уважно.

— Достатньо, — сухо відповів він і дістав книгу.

— І все ж?

— Ну, скажемо так: сьогодні я найстарший, ніж коли-небудь був, але й наймолодший, ніж коли-небудь буду. Така відповідь тебе задовольнить?

Схиливши голову, я вдала ніби задумалась:

— Виглядаєш десь на тридцять.

— Я вдвічі старший за тебе, Корделія.

— Я Корі! — стиснула я зуби. Мене дратувало, що він вперто називає мене на повне ім’я.

— Відьми й чаклуни живуть довше, за звичайних людей, — відповів Кассандр, ігноруючи мій протест.

— Ви безсмертні?

— Ні. Але старіти починаємо після двохсот років.

Я недовірливо примружилася. Хм, виходить Роана доволі стара відьма. А це означає, що вона мудріша.

— В Аларії всі такі довгожителі?

—Так, всі відьми й чаклуни незалежно від рангу живуть дуже довго.

— І всі наділені магією?

— Ну, теоретично так. Чаклуни першого рівня це ті, в кому тече магічна кров, але магічною силою, вони не володіють. Їх в Аларії найбільше. Другий рівень — це ті, що володіють сильною захисною і нападаючою магією. Вони можуть випускати магію із себе, щоб вразити конось й створювати барʼєри. Їх найменше. І найсильніші — чаклуни третього рівня, — творці. Це ті, що можуть створювати: виготовляти зілля, придумовувати заклинання і т.д. Єдині, хто може подорожувати між світами.

— То ти творець? — перепитала я.

Касс кивнув із ледь помітною гордістю.

— Виготовлення зілля — це теж створення. Справжні настоянки потребують не лише точних пропорцій, але й магії.

— Тоді що по-твоєму буду робити я? Без магії.

Чаклун на мить усміхнувся, але швидко надав своєму обличчю звичного суворо-спокійного виразу:

— Роботи тут буде дуже багато, не встигнеш й засумувати. Ходімо, я саме збирався показати тобі теплицю.

Ми вийшли з кабінету й спустилися на перший поверх.Коридор наповнився ароматом свіжої випічки. Коли ми проходили повз кухню, я побачила, як Нола дістає з печі тацю з печивом. Його золотиста скоринка виглядала настільки апетитно, що я вирішила: хоч щось у цьому домі мене радуватиме. Тітка Елоїза ніколи нічого не випікала, абсолютно. Не розумію навіть, для чого їй здалася та електропіч. Та й в мене досвіду було небагато. Здебільшого я харчувалася на роботі, адже після довгих змін офіціанткою, часу не залишалося не те, що на готування їжі, а й на відпочинок.

Я прослухала, що мені говорив Касс, коли ми вийшли в двір, щоб заповнити паузу, яка виникла, я запитала:

— У тебе є друзі? У нас є сусіди? Мені потрібно з кимось спілкуватися.

— Коли працюватимеш в крамниці, спілкування буде аж забагато. Відьми дуже балакучі, як зупиняться поговорити, вже й забувають за чим прийшли, — швидко відповів він. І одразу застеріг, — Але, будь обачна і ніколи ні на що не погоджуйся.