Розділ 6

Я ніколи не вірила в казки. То чому ж раптом опинилася в одній з них? У Кассандра не було синьої бороди, але це не значало, що його наміри добрі. Я впевнена, що в цьому будинку десь глибоко в підвалі є одна маленька комірчина, яка ховає відповіді на всі запитання. А можливо, і докази зловісних дій чаклуна. Лишалося тільки вирішити — чи варто відчиняти ті двері? Можливо, незнання — це найкращий захист.

Струсивши головою, я намагалася відігнати нав’язливі думки, але казка про Синю бороду надто захопила мене. Я почала вигадувати сценарії, які однаково завершувалися зловісно.

Цієї ночі я спала несподівано добре. Учора перед сном Касс приніс мені флакон з якоюсь настоянкою, пояснивши, що вона допоможе заспокоїтися й заснути без сновидінь. Звісно, я шпурнула той флакон у чаклуна. Не влучивши, він розбився об стіну, з якої тепер тонкими струмками стікала липка рідина. Кассандр голосно грюкнув дверима, а мені довелося засинати під трав’яний запах, який нагадував аптекарський чай, що часто заварювала собі тітка Елоїза. Тепер доведеться відмивати стіни, якщо я вирішу залишитися тут. Але я не вирішу.

Коли я спустилася на кухню, Нола мила посуд. Побачивши мене, вона швидко кинулася подавати на стіл.

— Доброго ранку, пані, — привіталась вона милозвучним голосом. — Сподіваюсь, ви добре відпочити. Господар вирішив не будити вас на сніданок. Сідайте, сідайте.

— Називай мене Корі. Я тут не пані, — пробурмотіла я, сідаючи на стілець із високою спинкою. Підсунула до себе тарілку з омлетом і беконом. Принаймні їжа тут звична.

— Що у вас із транспортом і комунікаціями? — запитала я в Ноли, дивлячись на неї неквапливо. — Є доставка чи пошта?

Нола усміхнулася і не відриваючись від миття посуду відповіла:

— Дрібну пошту в Аларії розносять магічні птахи. Вони добре знають місцевість, ніколи не губляться й можуть доставити листа швидше за будь-якого поштаря. А ось великі посилки приносять чаклуни-кур’єри.

Я здивовано підняла брови.

— Машин у нас немає, — додала Нола, стримано, ніби ця думка мала бути для мене очевидною. — Проте є потяги. Вони зручні й дозволяють подорожувати на великі відстані. А якщо хочеш недалеко з’їздити — можна взяти велосипед. Він легкий у керуванні й не створює шуму.

Я уявила собі вулиці без гулу моторів, спокій, що супроводжує мандрівку потягом, і магічних птахів, які перелітають через зелені сади з листами в дзьобах.

— А що з електрикою? — запитала я, згадавши про люстру в своїй спальні.

— Електрика є, — кивнула Нола, — але використовується рідко. Ми не дуже покладаємося на прилади. Тут більше цінується магія, природа та традиційні способи. Електричні лампи замінюють чарівні світляки, замість духовки — інколи магічний жар, а замість екрану — розповіді й книги.

Я зітхнула. Це місце було таким іншим і дивним. Я задумливо глянула на Нолу. Вона ніби належала цьому світу, нерозривно злита із його ритмами.

Поки я їла, очі мимоволі обнишпорювали кухню. Великий круглий стіл стояв посеред кімнати. Як і в усьому будинку, тут була дерев’яна підлога. Біля чорної печі стіна була викладена цеглою, решта — пофарбовані в теплий горіховий відтінок. Вздовж однієї стіни простягалися полиці, заставлені баночками, глечиками й пляшками з кольорового скла. На тумбах стояли миски з горіхами, яблуками й редькою. У пучках зелені я впізнала тільки м’яту, адже часто робила з подругами мохіто. Спогади про Амелію та Венді змусили мене перевести погляд до вікна. Звідти відкривався краєвид на безкрайній ліс, що потопав у ранковому сонці.

— Ти вже прокинулася? — Кассандр зʼявився несподівано.

Побачивши його, я втратила апетит. Чаклун був у чорних брюках і темно-сірій сорочці з високим коміром. Він узяв серветку й витер руку. Побачивши кров, я мимоволі скривилася:

— І що ти робив? Розчленовував когось у підвалі?

— Я працював у саду, — спокійно пояснив Кассандр, не зважаючи на мої слова. — У траві колючки, у корінні соки, що фарбують шкіру. Твоєї допомоги мені там, до речі, не завадило б.

Я продовжила їсти, намагаючись не видати своїх думок. План був простий: удавати, що змирилася.

— У вас тут кава є? — запитала я, повернувшись до Ноли. Та аж підскочила й залишивши місити тісто почала метушитися.

— Все гаразд, — зупинив її чаклун. — Я з радістю заварю каву для Корделії.

— Я Корі! — знову виправила я. — К О Р І!

Чоловік почав діставати баночки ігноруючи мій похмурий погляд.

— Маю відійти у справах на кілька годин, — сказав він, додаючи темний порошок у вариво. — Можеш оглянути будинок і двір. У нас є теплиця й сад за пагорбом. Якщо боїшся, можеш зачекати. Пізніше підемо разом.

— Я не боюся, — випалила я, беручи чашку кави. Напій був терпкий і міцний, зовсім не такий, як у Кембриджі. — Напій такий ж паршивий, як і твій характер! Що ти за зіллєвар, якщо навіть каву заварити не можеш?

Чаклуна це явно образило. Він невдоволено нахмурив брови, а потім борючись зі злістю, усміхнувся:

— Я можу вбити будь-кого трьома каплями бурштинового відвару, усипити лише одним димним випаром, нанести забуття й звезти з розуму. Не треба недооцінювати мене, — після цих слів Касс вийшов з кухні, покинувши мене в роздумах. Мені здалося, чи він погрожував мені?

Я залишила тарілку на столі і швидко вибігла з кімнати, намагаючись привести себе до ладу. Те, що в мене є своя власна ванна кімната, не могло не тішити. Мені все ще потрібно було з'ясувати, для чого ці різнокольорові пляшечки. Я понюхала одну із них, пахло божественно. Кассандр ймовірно намагався замилити мені очі. Принаймні я вже відкинула думки, що мене хочуть отруїти.

З усіх речей, які дав мені чаклун я відклала лише джинси, спортивні штани й футболки. Сукні, які він знайшов для мене, зовсім не відповідали моєму стилю. Проте маю визнати, з розміром Касс не прогадав.

Користуючись вільним від чаклуна часом я спустилася вниз й невинно та впевнено відчинила двері. Повітря було теплим й сухим. Вийшовши з будинку, я примружилася від яскравого сонця. Його промені засліплювали не тільки мене, а й пробивалися крізь високі отвори вікон з вітражами. Під ліхтарними стовпами стояли дві дерев'яні лавки. Пахло землею й квітами. Тут було дуже гарно й спокійно, не зважаючи на постійний спів птахів. Широка брукована стежка вела вниз до дороги, та ймовірно зовсім не в те місце, куди мені потрібно. Я повинна обрати шлях, по якому мене точно не будуть шукати.