Розділ 5

Я погано спала. Тітка Елоїза, мабуть, знову намагалася розбудити мене раніше. Що ж мені снилося? Сни були туманними і неясними, наче я йшла по розмитому світу, в якому усе було не таким, як має бути. Мені не хотілося прокидатися. Може, саме уві сні я відчувала себе в безпеці.

Раптовий пульсуючий біль у потилиці пронизав голову, змусивши мене скривитися. Коли я різко сіла, біль посилився. Я заплющила очі, бо здавалося, що все навколо почне обертатися. Я б залишилася так ще надовго, якби запах їжі не привернув мою увагу. Не пам’ятаю, щоб у нашому домі колись так пахло. Невже тітка в доброму гуморі?

Мабуть, це було перше радісне відчуття з моменту мого пробудження — запах їжі, що нарешті міг відволікти мене від болю та хаосу в голові. Але чому цей запах здавався таким чужим і… не таким, як завжди?

Я розплющила очі й жахнулась. Світло-оливкові стіни дивились на мене й ніби насміхалися. Ідеальний порядок в кімнаті, мʼяке крісло цегляного кольору, полиця з книгами й гардеробна шафа. Я це все вже бачила. Всі предмети тут просто знущалися наді мною. Я не вдома. Мені не наснилось, і очевидно, не вдалося втекти… Все тут було настільки чужим, що навіть меблі здавались ворожими.

Знадобилося три вдихи та видихи, щоб все згадати. Я впала й померла, а до того напилася власної крові. Ні! Це неправда, я жива.

Я підвелася й підійшла до дзеркала у позолоченій рамі. Воно було велике, овальне, прикрашене бронзовим декоративним листям, що звивалося, як візерунки на старовинних гравюрах. Хоча вінтажні речі мені не до вподоби, це дзеркало виглядало чарівно, ніби належало якійсь загадковій історії.

На вигляд я була колишньою собою: худою, середнього зросту, з неширокими плечима, тонкою талією, що виділяла стегна. Я мала теплі світло-карі очі, прямий ніс і овальне обличчя обрамлене рудим волоссям, що завжди на кінчиках формувалось у легкі завитки. Я була в тому самому одязі, що й на своє День народження — сині прямі джинси й сірий світшот залитий кровʼю. То це дійсно моя кров? Але рани не було, тільки легкий біль на потилиці при дотику. Те, як я виглядала, не здавалося мені важливим, коли думки й почуття обертались навколо того, щоб просто зрозуміти, де я і чому я тут? Відображення в дзеркалі здавалося чужим, ніби я спостерігала за кимось іншим.

Ну що ж, доведеться спробувати ще раз. Для початку, я не проти поїсти й прийняти душ, виглядаю і почуваюсь жахливо.

Біла тюль та гардини кольору какао затемнювали кімнату, ледь пропускаючи світло. Дерев'яне підвіконня було заставлене квітами в теракотових горщиках, що створювали затишний контраст із суворим інтер’єром.

Решітку на вікно все-таки не поставили, чудово. Вирішивши стукати поки мені не відчинять, я швидко потягнула за дверну ручку, й зовсім не очікувала, що вона піддасться. Скрипу не було, двері відчинилися беззвучно і я вийшла в коридор. Поряд була тільки одна кімната, ймовірно ванна. Крок за кроком, я повільно пішла сходами вниз, зосереджуючи увагу не так на деталях, як на появі незнайомців. На другому поверсі, на тумбі стояла металева й важка на вигляд ваза, прихопивши її з собою, я знову пішла сходами вниз, туди, де повинна бути кухня.

Кассандр стояв до мене спиною, складаючи щось у коробку. Велика вітальня здавалася теплою та затишною. Стіни були кольору ванільного морозива, й майже всюди прикрашені різноманітними предметами. Величезний годинник в позолоченій рамі з надто гострими стрілками, декоративне панно у формі дерева, що от-от має розцвісти, і найбільше тут було підвісних вазонів різного розміру й забарвлення. На полиці стояла маленька масляна картина із зображенням гіллястого дерева з безліччю вогників, і ще одна велика в такому ж стилі висіла поруч. Мʼякий диванчик з подушечками й два крісла були в зелених, коричневих та золотистих барвах. Біля квадратного каміна стояли дві вази з високими сухими квітами, а над ним три полиці, до самої стелі набиті свічками. В далекому кутку стояло фортепіано.

Я ступила на пухнастий бежевий килим, а потім різко забрала ногу, не бажаючи забруднити його. Тітка Елоїза не була шанувальницею чистоти, напевно це мені дісталося від батьків.

Кассандр закрив коробку, поставив її на підлогу й розвернувся.

— Корделія? Як ти почуваєшся?

— Я Корі! — різко виправила його. Скільки разів я це казала? Та він, схоже, не слухає.

— Але ж це твоє справжнє імʼя.

— Дурне імʼя, ніколи мені не подобалося. Я все дитинство терпіла насмішки, — я склала руки на грудях і ще раз оглянула вітальню. — Як ти мене вилікував?

Кассандр схилив голову й усміхнувся:

— Вилікував? Я тебе не лікував. Невже ти дійсно нічого не зрозуміла?

Я мовчки стояла й уважно спостерігала за ним. Зараз мене знову будуть переконувати в існуванні магії.

— І куди ти збиралася втекти? Цей будинок — найбезпечніше для тебе місце в Аларії.

— Як ти вилікував мене? — повторила я, цього разу голосніше.

— Я не лікував тебе, ти померла, — сказав він, і ці слова прозвучали, як вирок.

Кассандр сів на диван, склавши ногу на ногу. Це мене трохи заспокоїло, я відчувала загрозу, коли він стоячи височів наді мною.

— Можливо варто перевірити зір? Я досі жива, бачиш? — я розуміла його план: він намагався переконати мене, що я мертва, щоб я залишилася тут назавжди.

— Я не заперечую те, що ти жива. Я просто кажу, що ти впала й померла. І ти вже помирала й до цього.

— І куди ти хилеш? Хочеш, щоб я залишилася тут і мовчки вірила твоїм казкам?

— Казки зазвичай мають щасливий кінець, — з ледь помітною посмішкою вимовив Касс.

Після цих слів я покрутилась в пошуку вхідних дверей. Не можу залишитися тут з цим божевільним. А що, як це заразне?

— Корделіє, послухай мене. Ти сама знаєш, що з тобою траплялися дивні речі. Невже ти про це не думала? Можливо, вважала себе особливою?

— Особливою? Ти нічого не знаєш про мене і про моє життя. Особливим воно точно не було! — я розгнівалась і дуже сильно. Та хто він такий?