Розділ 4

«Белтейн  святкують в ніч з 30 квітня на 1 травня. Головний ритуал Белтейна — розпалювання вогнищ, проведення обрядів друїдів та жертвоприношення. Це одне із найбільших свят у Колесі року. Белтейн означає родючість, світло та прихід літа. Цієї ночі всі танцюють навколо прикрашеного дерева чи стовпа, пʼють вино, веселяться, а ще — обирають королеву свята, молоду дівчину, яку прикрашають квітами, гірляндами та стрічками».

Я закрила книжку і важко зітхнула. Серце стукало в грудях так сильно, ніби хотіло вирватись із тіла. Знову встала і почала нервово ходити туди-сюди по кімнаті, намагаючись зібрати думки в кулак. Я до останнього вірила, що це просто поганий жарт — що ось-ось забіжать Амелія і Венді, засміяться й вигукнуть «сюрприз». Але ніхто не прийшов. Я не можу бути тут, в цьому нереальному світі, в якому ще й служитиму чиєюсь рабинею. Це маячня, яка не вкладалася мені в голову.

Усі книги в кімнаті були про магію, і кожна з них ще більше зміцнювала мої підозри. Я б, мабуть, одразу повірила в усе це, якби побачила на власні очі хоч одне закляття.

У двері постукали. Ніби я могла їх відчинити. Коли Кассандр увійшов, я миттєво притиснулася до підвіконня, думаючи, що, може, так мені вдасться залишитись непоміченою. Він поставив на стіл тарілку з ароматним пирогом і мовчки відійшов.

— Поїж, — сказав він, — вечеря буде пізніше. Сподіваюся, ти заспокоїшся і вийдеш до нас у вітальню.

До нас? Тут ще хтось є? Раптом всі його слова набули іншого, більш тривожного звучання. Що ж, мій план залишався незмінним — потрібно тікати.

Я схопила тарілку і кинула її, як фрісбі. Але вона не долетіла, а розбилася, вдарившись об стіну. Шматки пирога розлетілися по підлозі. Я зголодніла, але гордість б не дозволила мені поїсти. А раптом там є якийсь наркотик чи зілля? Я не могла дозволити собі таку слабкість.

— Що ти робиш? — вигукнув Кассандр, переступаючи через уламки порцеляни. Він рушив до мене, та побачивши, як я зіщулилась, зупинився. Похитавши головою, він вийшов із кімнати й зачинив двері.

Чудово. Це мій шанс. Моя єдина надія — втекти, до того, як стемніє. Я вирішила, що вже не маю чого втрачати. Кассандр явно мав психічні проблеми, і хто знає, скільки ще таких, як він, тут є. Я була чесна з собою — я неймовірно сильно боялася. Чи хтось шукатиме мене? Чи схожий Джейден на того, хто переверне країну в пошуках кохання? Від цього запитання стало ще гірше. Зараз я мала покладатися лише на себе.

Забравши з підвіконня вазони, я потягнула деревʼяну раму і вона зі скрипом відчинилась. Запахло чимось таким, чим пахне тільки в лісі. Виглянувши, я побачила густий зелений ліс, який здавався нескінченним. Але що мене вразило найбільше, то це широка, вимощена сірим каменем стежка, що вела в невідомому напрямку. З обох боків стежки росли низькорослі кущі, вкрита квітами, а кілька вуличних ліхтарів вже почали світити, хоча ще не стемніло.

Якщо я зустріну когось по дорозі, то попрошу викликати поліцію.

Висунувшись ще більше з вікна, я побачила над собою конічний дах, типово відьмівський, як у фільмах. Тут точно живуть психи.

Будинок був триповерховий, і звичайно ж, я знаходилась нагорі. Мене не так сильно лякала висота, як те, що мене спіймають і поставлять решітку на вікна. А тому, зараз мій єдиний шанс.

Оглянувши стіну, я вибрала виступ, за який можна було б зачепитись. Мені доведеться рухатися боком, оскільки прямо під вікном були інші вікна, а це збільшувало ймовірність, що мене помітять. Вагань не було зовсім, мені нічого втрачати.

Я залізла на підвіконня, поставивши босі ноги на холодну деревʼяну раму. Впевненість зникла миттєво — я була надто незграбна, і руки сильно потіли. Тримаючись пальцями за раму, я обережно почала рухатись, спершу повільно, потім все швидше, поки не досягла краю. Далі спробувала дістати правою рукою до металевого виступу, і в мене вийшло.

Наступний крок буде складнішим. Потягнувшись лівою рукою, я не дістала. Доведеться стрибнути або ж нахилитись сильніше. Я вибрала невірний варіант і потягнувшись ще раз, цього разу сильніше, моя нога зісковзнула з краю підвіконня, а рука не змогла знайти опору. Я не встигла навіть закричати, як відчула, що падаю. Спершу було відчуття невагомості, а потім різкий удар головою об бруківку. Від болю все всередині ніби зупинилося.

Мозок продовжував працювати, але думки ставали все менш чіткими. Я відчувала лише різкий біль і дзвін у вухах, який поступово перейшов у глухий шум. Здавалося, цей звук перекрив усі інші.А ще, солонуватий смак крові. Її було так багато, що здається я зробила декілька ковтків. У мене зникло відчуття власних ніг, згодом захотілося кашляти, та я не змогла. А потім раптово пропав увесь біль і шум, а кров вже була без смаку. Захотілося спати.

І ось, коли все стало неважливим, я просто закрила очі.