Розділ 3

Я прокинулася і різко сіла. Білосніжна постільна білизна пахла свіжістю, а ліжко було великим і зручним.

— Амелія? Венді? — покликала я не надто голосно, намагаючись повернутися до реальності.

Де це я?

На стіні висів годинник у квадратні деревʼяній рамці, який показував десяту годину. Хіба хтось ще користується настінними годинниками?

Я піднялася і підійшла до вікна. Погляд відразу впав на нескінченний ліс за склом, — лише дерева й безкрайня зелена смуга. Я вдивлялася в далечінь, і чим більше дивилася, тим менше розуміла. Я не була готова до цього.

Невже мене викрали? Ймовірно, мене чимось накачали. Серце почало шалено битися, і я заметушилася, розпачливо пробуючи заспокоїтись. Підбігла до дверей і спробувала їх відчинити, але вони не піддалися.

Чому мене зачинили тут? В голові виникали тільки найгірші варіанти.

Я знову сіла на ліжко, намагаючись зібратися і зрозуміти, що робити далі. У кімнаті було спокійно, але чим більше я думала, тим важче ставало. Я зробила кілька глибоких вдихів, щоб не панікувати. Перевірила кишені. Телефону не було. Чорт! Я залишила його на столі в ресторані.

Зрозумівши, що мені нічого не залишалося, як чекати, я оглянула кімнату. На підвіконні стояли чотири маленькі вазони з незнайомими рослинами, їх зелене листя виглядало зворушливо-ніжно. Кімната була велика й світла, з вікон вливалося м’яке світло. Стіни мали світло-оливковий відтінок, а на підлозі був темний паркет з великою пухнастою коричневою доріжкою. Крісло цегляного кольору, акуратно складений плед. Я підійшла до шафи й відкрила її. Порожньо. Ця кімната нагадувала мебльовану виставкову залу, в якій ніхто не жив.

Хоч я і була в небезпеці, та мусила визнати, що інтерʼєр був підібраний зі смаком. Це місце зовсім не виглядало таким, де когось можуть утримувати насильно.

Я знову підійшла до дверей і сильно вдарила по них, даючи зрозуміти, що я вже прокинулася. Якщо це жарт, я маю дізнатися, хто за ним стоїть. Двері відчинилися, і я відскочила до вікна, схопивши найбільшу книжку, яка була під рукою, готова захищатися.

Чоловік, якого я бачила вчора в «Харбор», зупинився біля дверей і не увійшов до кімнати. Він лише кинув погляд на книгу, якою я збиралася захищатися, і усміхнувся.

— Тут ніхто не нашкодить тобі, Корделія.

— Я Корі! — вигукнула я, міцніше стиснувши книгу. — Де мої подруги? Що ти з ними зробив?

— Я забрав тільки тебе, — відповів він спокійно, не відводячи погляду, і мимоволі поправив окуляри в чорній оправі. — Твій час прийшов.

То Амелія й Венді в безпеці, це добре. В мене відлягло від серця і я поставила книгу на стіл. Все одно з неї не було б ніякої користі.

— Куди забрав? Де я? — Я намагалася взяти себе в руки, хоч серце й колотилося від тривоги. Потрібно було заспокоїтися й подумати логічно.

— Ти в Аларії, — сказав чоловік, не поспішаючи вийти з дверей. Його руки були сховані в кишенях, а погляд зосереджений. А очі... вони були занадто темно-синіми для натуральних, та й лінзи явно було видно.

— Аларія? Це в Англії? — запитала я з недовірою, не вірячи своїм вухам. Я не могла повірити, що все це серйозно. Чи це якийсь жарт? Розіграш? Я розізлилася, але краще, щоб мене розігрували, ніж щось гірше, наприклад, рабство.

— Аларія — це світ магії, — голос чоловіка не змінювався, як і вираз обличчя. — Тут живуть відьми та чаклуни, і дуже рідко можна зустріти смертного, як ти.

Магія? Смертні? Я почувалася, наче мене відключили від реальності. Це не могло бути правдою.

— Чи хтось заплатив тобі за цей розіграш? Це Джейден, чи хто? — Я почала згадувати всіх, хто міг би влаштувати таку штуку, хоча здогадувалася, що він має на увазі щось більше.

— Я знав, що це буде нелегко, — зітхнув незнайомець. — Та я думав, твій батько все тобі розповів.

Ці слова вдарили мене, як грім серед ясного неба. Батько? Мої батьки загинули десять років тому, і тепер мені розповідають якусь казку.

Я схопила першу-ліпшу книгу і запустила її в чоловіка. Він навіть не здивувався. Спокійно перехопив книгу, розправив зігнуті сторінки й поклав її назад на стіл, наче нічого не сталося.

— Хто ти? Що ти хочеш від мене? — Я кричала, але знала, що це навряд чи допоможе. Гнів переповнював мене. Мій голос зірвався, бо я була на межі сліз.

— Заспокойся, я ж кажу, ти в безпеці, — повторив він, ніби це мало мене заспокоїти. — Мене звуть Кассандр.

— Яке ідіотське ім’я! — не стрималася я.

— Прикро, що ти так вважаєш, — відповів він без емоцій. — Це ім’я рідкісне для цього світу.

Я закотила очі. Його спокій дратував мене.

— Що тобі потрібно? — знову запитала я, не маючи сил продовжувати розмову.

— Я думав, твій батько все тобі пояснив, — повторив Кассандр, мов заїжджена платівка. — Коли тобі було п’ять, я врятував твоє життя. І твій батько пообіцяв, що прийде час і ти відплатиш за це.

Ці слова були ніби відлунням з минулого, і вони вдарили, як камінь у груди. Знову батько, знову обіцянка.

— Ти підлий брехун! — вигукнула я, не стримуючи емоцій. — Як зручно вигадати таку історію, коли я навіть перевірити нічого не можу! Мого батька вже десять років немає!

— Ти можеш, — сказав він тихо, і в його голосі з’явилася холодна впевненість. — Коли чаклун укладає угоду, на шкірі з’являється знак договору. І ця мітка зникає тільки, коли умови виконано. У мене, як і в тебе, є така.

Кассандр закотив манжет і показав мені шрам на зап’ясті — точно така ж лінія, як і в мене. Я не могла повірити своїм очам. Шрам виглядав старим, настільки, що я майже почала сумніватися, чи правильно пам’ятаю свої власні спогади.

Я не знала нічого про те, що сталося, коли мені було п’ять.

— Це не може бути правдою, — пробурмотіла я, втрачаючи впевненість.

Та це все не мало значення. Магії не існує, і мене дійсно продали в рабство. Схоже, я таки сильно набридла тітці Елоїзі.