Розділ 1

Частина 1
КОРІ

Неприйняття

Розділ 1

Кембридж — старе англійське місто, ідеальний варіант для тих, хто прагне здобути освіту. Саме тут панує особлива атмосфера студентського життя і розташований всесвітньовідомий університет з мальовничими кампусами та парками з древніми садами.

Я мріяла вступити на факультет біології з дитинства, але моїх знань і фінансів було недостатньо. Постійна робота забирала більшу частину часу, і я просто не встигала виконувати домашні завдання. Тому, коли мої однокласники поринули в студентське життя, я знову повернулася до того, що вміла робити найкраще.

Я принесла тацю до столика, де сиділи двоє студентів мого віку. Вони весело обговорювали лекції, а один з них, розмахуючи ручкою, креслив щось у блокноті. Мабуть, це був план курсової. Краєчком вуха я почула слово «ботаніка», і в грудях різко стиснулося. Я поставила замовлення — дві чашки кави і тарілку з печивом.

— Щось іще? — запитала я звичним голосом, ховаючи свої думки за професійною усмішкою.

— Ні, дякую, — відповів студент, не відриваючи погляду від книги.

Я на мить завмерла. Це був «Гостролистий» Теона Макіавеллі, той самий примірник, який я так хотіла придбати. Зітхнувши, я покрутилася на підборах і попрямувала до наступного столика, розуміючи, що цей момент залишиться в моїх думках ще надовго.

Я працювала офіціанткою в маленькому, затишному ресторанчику «Харбор». Зарплата була невеликою, а хороших чайових майже не залишали. Та вимоги до персоналу не були надто строгими, і мене взяли. Головне — бажання працювати, чемність і приязність. Я б могла пошукати іншу роботу, але без досвіду навряд чи мене б хтось взяв.

Коли зміна закінчилась, я перевірила повідомлення. Від Джейдена не було відповіді. Я запитала, чи зустрінемось сьогодні, але, схоже, мені доведеться йти додому пішки. Не хотілося витрачати щойно зароблені гроші на таксі з подвійним тарифом. Останнім часом Джей був дуже зайнятий. Звісно, навчання та студентські вечірки… я могла про це тільки мріяти, поки подавала каву й прибирала зі столів.

На дворі була глибока ніч, але вуличні ліхтарі яскраво освітлювали дорогу. Я вже звикла і не боялася нічних кварталів міста. Вони здавалися такими звичайними, як і я.

З неба раптом почав лити дощ. Він був занадто холодним для такої теплої ночі, і я відчула, як він освіжає мої думки.

— І де ж тебе носить, Джейден? — подумала я.

Я накинула на голову легку куртку, намагаючись хоча б трохи захиститися від зливи, але марно. Вода заливала обличчя й капала з волосся.

Вулиця була майже порожня, ліхтарі миготіли, як старі лампочки, а дощ перетворював асфальт на чорне скло. Я бігла швидко, намагаючись не озиратися, але несподівано відчула в повітрі щось дивне — легке тремтіння, наче хтось невидимий дивився на мене з-за спини.

Різко зупинившись, я озирнулася. Лише шум дощу, зім'яті тіні від дерев і темні вікна будинків.

— Дурниці, — прошепотіла я собі, намагаючись подолати страх.

Але, зробивши крок уперед, я знову почула плескіт кроків — тихих, але чітких. Я обернулася вдруге — порожньо. Серце билося так сильно, що, здавалось, ось-ось вискочить з грудей. Чи то дощ стікав по вухах, чи справді хтось йшов за мною?

Я перебігла через калюжі, поки не побачила знайому конструкцію — стару дитячу пісочницю з дахом у формі грибочка. Зупинившись під нею, я важко перевела подих. Дах був маленький, але дощ більше не лупив по голові, а лише стікав по краях, як по велетенському капелюшку.

Я присіла на край пісочниці, опустила голову на коліна й обійняла себе руками, щоб зігрітися. Одяг прилип до шкіри, а мокрі пасма волосся спадали на обличчя. Не вистачало ще захворіти саме тоді, коли я нарешті зібрала необхідну суму для першого внеску за оренду. Жити з тіткою більше не могла. Вона й так постійно нагадувала мені, що я вже достатньо доросла та самостійна.

Десь поблизу було чути, як вода стікала в труби, а гойдалки, що залишилися без дітей, скрипіли від поривів вітру. Закривши очі, я намагалася не думати, що хтось досі міг за мною стежити. Серце й так билося десь у горлі.

Повільно визирнувши з-під грибочка, я побачила лише пустий двір і дощ, що малював в калюжах дивні візерунки. Коли злива вщухла, я не витримала й кинулася бігти. Мої кросівки хлюпали водою, а мокрий асфальт виблискував під тьмяним світлом ліхтарів.

Ми з тіткою Елоїзою жили у двох кімнатній квартирі. Пʼятиповерховий будинок був старий і всі сусіди, крім мене, здавалися його ровесниками. Підʼїзд був просочений неприємним запахом клею і затхлого повітря, тому як завжди, я відчинила вікно, щоб провітрити. У коридорі на стертій підлозі стояв котячий лоток з наповнювачем і кілька старих коробок. Сподіваюся зʼїхати звідси якнайшвидше.

Двері нашої квартири скрипіли, тому я відкрила їх обережно. Хоча і даремно старалася — я знала, що зранку тітка знову читатиме мені нотації, обурюючись, що я розбудила її вночі і взагалі нічого вештатися в таку пору. Я скривилася, згадуючи її обличчя зі зморщеним лобом і вічним невдоволенням. Вона не розуміла, що я із задоволенням б посиділа вдома, порозважалась з однолітками, але, на жаль, доводилося покладатися тільки на себе.