«4»

Дзвінок Антона мене спантеличив. Я зовсім не очікувала від нього прохання зустрітитися, адже вважала, що наші шляхи більше не перетнуться. Я намагалася  не згадувати, не думати про нього, тому що ці болючі спогади потім не дають мені спати. 
В одинадцять я вийшла з квартири та пішла вулицею, не думаючи для чого це роблю. Навколо мене крутиться місто, верує життя, їздять автомобілі та ходять незнайомі люди. Київ – це маленька планета, але тут рідко можна зустрітися з тим, хто вчора разом з тобою стояв в метро аби купити жетон на проїзд. За той час, що я тут мешкаю, жодного разу не приходилось бачити чоловіків з поліклініки чи жінок, які купують фарбу у тому ж магазині де я. Складається враження, ніби тут настільки багато місця, що жителі не здатні опинитися в один той самий час, в одній і тій стороні. Але навіщо тоді ми зустрічаємо цих людей, знайомимся, говоримо, ділимося думкати? Для чого?
Невже припущення того, що ми пов’язані прозорими натками не вигадки, а цілковита правда? 
В роздумах я не помітила як дійшла до кафе в якому ми домовились зустрітися. Обіднє сонце стояло високо, повітря ледве-ледве було теплим, хмари світлішали від променів. Я сіла на деревяну лавку, яка стояла при в ході і почала чекати. 
Навіщо Антон захотів зустрітися? Невже мої побоювання справдяться і він захоче забрати Тарасика?? Ні цього не буде. Я намагала відігнати від себе погані думки переглядаючи фотографії на телефоні. Листаючи світлини мої пальці тремтіли та затерпали від нестерпної радості. Тільки зараз помітила, які щасливі в мене очі, вони наче ліхтарики горять яскравим світлом. Я не забула того дня, коли Артем вперше сказав, що мій погляд змінюється, якщо біля мене Тарасик. Гортаючи спогади, в моєму серці з’являлася величезна сила протистояти будь-яким підніжкам, адже падати мені ніяк не можна. Хто буде оберігати Тарасика коли я не зможу? Хто буде гродувати смачною запіканкою та наливати кефір в чашку з ведмедиками і приносити в ліжко? Хто читатиме казки про рицарів, шити костюм на свято? Ніхто. 
В житті хлопчика немає нікого, хто зможе це зробити. Я відчуваю, що мій обов’язок виховати Тарасика, довести до дорослого шляху, навчити бути мужнім, впевненим, надійним. У нього попереду ще чимало світлих днів, які ми пройдемо пліч о пліч. Він допомагатиме мені бути мамою, а я йому ставати щасливим. 
Антон підійшов рівно в дванадцять. Його звичка пристрибувати досі залишилася і видніла ще з перехрестя. У руках він тримав чорну непрозору папку з документами,  піджак висів на лівому плечі, сорочка не застібнута на два ґудзика. Він прийшов такими самим, як тоді, коли ми востаннє бачились. 
– Привіт. Радий тебе бачити. – обіймаючи запитав колишній. 
– Привіт. Як справи? Як життя?
Між нами стояла напруга, було важко зібратися з думками. 
– Все добре. Ти як? Як Тарасик? – обіймаючи запитав колишній.
– Тарасик краще всіх. Їсть, спить, грається, ходить до садочку. Йому можна позаздрити. 
– Мені б таке життя. – жартома сказав Антон. 
– Ти вже дорослий для такого життя, тому не мрій. 
– А ти жартувати навчилась? Я здивований.
– Дуже дотепно. Краще скажи навіщо зустрітися хотів. 
Антон задумливо подивився в стелю. 
– Не знаю з чого почати. Давно хотів з тобою зустрітися, але все не вистачало сміливості. Колись їхав на роботу і зупинившись на світлофорі згадав твої слова про те, що я боягуз. Сміливість накрила з головою. 
Антон усміхнувся. 
Я дивилась на нього і вже не відчувала ненависті. Переді мною сидів  просто знайомий, з яким мене нічого крім минулого не пов’язує. 
– І що було далі? – запитала я відкриваючи меню. 
– В якому сенсі? 
– Ну ти стояв на світлофорі… сміливість накрила з головою, а потім?.... 
– Потім загорів зелений і я зрушив з місця. Через десять хвилин був на роботі, підписав контракт, відсвяткував в барі, отримав на горіхи, поїхав додому з синцем. Все. Історія скінчилась. 
– Зрозуміло. А якщо серйозно? 
– Просто був час подумати над своєю поведінкою. – сказав Антон опустивши очі. – Після нашого розлучення на мене ніби вилили сто літрів холодної води і я нарешті прийшов до тями. 
Мені здається, що це схоже на сповідь. Я можу повірити колишньому, але не бачу в цьому потреби. Якщо він справді змінився, то дуже добре, а ні значить його проблеми. 
– Чому ти мовчиш? 
– Хто? Я? 
– Так, Марія ти. 
– Думаю, що замовити.  
Тримаючи в руках меню, я робила вигляд, що читаю аби зробити якесь замовлення, та насправді це привід не дивитися Антону в очі. 
– Марія? – звернувся Антон. 
– Що? 
– Ти мене ненавидиш? Тільки скажи чесно. 
– Ні. 
Антон несміливо торкнувся моєї руки. 
– Пробач мене будь-ласка за все те, що я накоїв. Знаю, це складно буде зробити, потрібен час, щоб забути мої витівки, але будь-ласка пробач. 
– Не хвилюйся, все добре. 
– Що зробити аби ти пробачила? 
– Будь чесним з нею. – відповідь сама зірвалася з вуст. – Не ображай її ніколи. Навчись говорити правду, навіть якщо вона з присмаком гіркоти. Не треба мучити і так слабке серце.
Ніколи не пізно прийти і сказати: «Я пробачаю», якщо образи глибоко сидять всередині, можливо навіть таке, що вони міцним корінням вросли у душу, але у деяких місцях досі хиткі, потрібно лише знайти цю слабку точку. Важливо слухати серцем, коли воно голосно кричить, намагаючись донести до твого розуму, що потрібно діяти, час настав, лише візьми та зроби не чекаючи завтра, тому що може бути пізно. Важко забувати зради, які завдали у неочікувані дні, моменти коли хотілось підтримки, щирого розуміння, обіймів взимку та теплого чаю, а натомість отримуєш ніж в спину. Ці рани не загоїлись, вони болять і кровоточать, якщо їх торкнутися, але припиняють тривожити, коли про них не згадуєш. Потрібен час та терпіння, щоб навчитися не приходити до воріт дому з надією все повернути, тому що хочеться знову відчути запах кімнати, торкнутися стін та вкритися ковдрою, яка раніше була вашою, а тепер нічия і служить місцем відпочинку кота. 
Інколи доля навмисно перевіряє тебе на здатність протистояти її потужним ударам аби переконатися у правильності свого вибору, подарувати саме тобі за мужність та сміливість багато щастя. Вона може заховатися в сусідньому під'їзді і спостерігати за твоєю поведінкою та корегувати її горизонтами, мовляв бачиш новий шлях, дістанься туди самостійно, фініш за поворотом, тільки не здавайся. І ти візьмеш всю волю, стишниш кулак та підеш попри сумнів, тому що набридла темрява, а хочеться світла, яскравого сяйва в кінці довгої вулиці. 
Ми зустрічаємо на своєму шляху тих, кого треба було побачити, адже просто так їх не надсилають. Вони потрібні нам для досвіду, переоцінку вчинків, цінностей, понять та принципів, а можливо, просто для короткої розмови в черзі за таблетками.  Якщо щось сталося, потрібно винести для себе якись важливий урок, зробити висновок, щоб більше не робити подібних помилок. Варто почати думати про майбутнє, прощаючись з минулим, тому що тільки такі кардинальні рішення бере до уваги небо.
Ви колись помічали як змінюєтьсь погода разом з вашим внутрішнім станом? Вона невидимими для інших імпульсами відчуває, як шалено б'ється серце, знає коли хочеться плакати і тоді починається дощ, ніби підказуючи "я побачила, почула, зробила", тепер твій хід, гра не закінчена. Деякі бояться програти і відступають, збирають все до коробки та йдуть, так не дізнавшись, що це був шанс один на мільйон, використавши який, можна змінити світ. Друга половина ризикує, тому що втрачати нічого і виграє, зриває прапор перемоги перед очима противника. Ніхто не говорить, що зробити це було просто, скоріше навпаки, хвилювання вириватиметься на поверхню високим тиском, але задача в тому, щоб перебороти напади паніки та не піддаватися страхам, які загороджують вказівний маяк.