«2»

Я прокинулась від того, що Тарасик сопів на вухо і мені ставало від цього лоскотно. Ранок почався з відчуття окриленості від дотиків мого кучерявого ангела. Він лежав на ліжку вкрившись простирадлом, були видні тільки оченята та маленькі пальчики. Сонце світило особливо по осінньому, вітер ніжно колихав білосніжні фіранки, день обіцяв нам щастя.
– Годі ховатися. Я все одно тебе бачила. – усміхнувшись сказала я Тарасику. – Час готувати сніданок та вирушати на прогулянку. 
Він радісно бігав та стрибав навколо мене. 
Я пішла на кухню та ввімкнувши газову плиту, дістала з холодильника домашній сир. Раніше молочні продукти я купувала в супермаркетах та не довіряла бабусям, які пропонували товар на ринках. Продукти невідомого походженні викликали у мене сумнів і я не ризикувала їх брати. Колись я познайомилась з милою жіночкою, яка відразу запевнила мене, що її молочка завжди свіжа, не знаю чому, але я їй повірила та не шкодую про це. Від тоді постійно купую тільки в неї. 
– А що у нас на сніданок? – запитав Тарасик вмощуючись за стіл. – Якщо манка, то я їсти не буду. Вона мені вже набридла. І ще ця cтрава ніколи не бувала солодкою. 
– Готую сирники. – я перетирала сир через дрібне сито. 
Він зіскочив та підійшов до мене ближче. Очі зацікавлено спостерігали за моїми рухами, йому хотілося контролювати процес. 
– А що таке сирники?
– Солодкі кружальця. Хочеш допомогти мені зробити? 
– Я не вмію. – опустивши сумно голову сказав Тарасик. 
– Зараз навчишся. 
Поки я додавала до тарілки з перетертим сиром яйця, муку та цукор, Тарасик обережно розмішував суміш ложкою. 
– В тебе добре виходить.
Що може бути кращим ніж готувати сніданок з дитиною? Нічого до цього не викликало в мене таких емоцій. Щирі дитячі погляди заполоняли кухню, кожний сантиметр кімнати всмоктував щастя та віддавав затишок. За вікном вирувало життя, листочки жовтіли та ставали золотими. В дитинстві я зривала такі з клена та робила троянди. За тиждень збиралася повна коробка, ми з подружками ходили дитячим будинком і дарували їх всім дітям яких тоді зустрічали. Всіма улюблений двірник Колючка також брав букетик для дружини, а в замін насипав в кишені жменями цукерки. 
– У мене не виходить зробити рівненький кружечок. – говорив Тарас кидаючи назад до миски сирну масу. 
– Ти чого? Все ж добре було. 
– Мої кружальця не схожі на твої. 
– Але вони все одно будуть смачними. Після моїх слів він трохи заспокоївся та продовжив вчитися ліпити солодкі сирники. Я бачила, що йому складно зібрати в свої маленькі ручки тісто аби вийшов кружечок.
– Ти колись грав взимку в сніжки? Робив снігову бабу?
– Так. 
– Сирники – це той самий сніг, але солодкий. Тому їх ліпити так само просто. Спробуй і в тебе все вийде.
Тарасик закрив очі та почав згадувати зимові ігри та ліплення снігової баби. Він смішно морщив носика піднімаючи одну брову до гори. Я дивилась як моя дитина думає про сніг і уявляла як ми через кілька місяців будемо робити разом снігові тунелі. Пам’ятаю себе в його віці, я вибігала на двір одягнена наче на північний полюс в теплій в’язаній шапці з балабоном, рукавицях, які довго не пропускали вологу та качалась по білосніжному простирадлу до тих пір поки не замерзнуть вуха. Ми часто ходили на високу гору, де з’їжджали з неї на санчатах так, що аж щоки тряслись. Більше всього я з друзями любила лягати на спину і робити ангелів. Коли мама з татом заганяли нас до будинку то навкруги можна було побачити десятки цих білосніжних створінь. Нам було байдуже чи хочемо їсти, ми про обід навіть не згадували, ми просто насолоджувались веселими іграми та безтурботним годинам життя.
Сучасне дитинство відрізняється від того, яке було раніше. Тепер про хованки мало хто знає, рідко можна побачити дітей, які разом будують хатки під деревами та готують пироги з глини. Зараз дні проходять біля телевізорів чи ігор на планшеті. Шкода, що важливі речі втрачають свою  цінність. Але ж так хочеться, щоб дітлахи по-справжньому відчули смак життя. Через багато років згадали, як крали вишні в сусіда або ходили на пікніки. 
Мій Тарасик ще зовсім маленький і мало що пам’ятає з життя коли був зі своїми батьками. Я повинна докласти максимум зусиль аби його маленьке серденько більше не відчувало страху бути покинутим. Готувати сніданок разом це лише мінімальна можливість відчути себе знову щасливим. 
– Ну що спробуєш ще раз зліпити сирника? 
– Так.
Він взяв трохи сирної маси та почах качати її в долоньках. На обличчі вмить з’явилася посмішка адже у нього все стало  виходити. Всього лише кілька грам терпіння та пояснень здатні допомогти дитині отримати таку бажану перемогу. 
– Ти такий  молодець. – я погладила його по голівці. 
Через десять хвилин готова страва наситила нас на тривалий час. Ми швиденько прибрали зі столу, помили посуд та пішли збиратися на вулицю. Мені було приємно бачити, як Тарасик слухняно витирав чисті тарілки сухим рушником та обережно, щоб вони не впали, ставив їх на спеціальну сушку. Таких дітей я ще не зустрічала. Він хоче вчитися, його цікавить абсолютно все що оточувало навколо і хлопчик ні разу не  сказав, що йому байдуже на прогулянки або читання. В його очах жага дізнаватися про нове виривається на поверхню, в рученятах аркуш паперу перетворюється на витвір мистецтва. 
Я помітила, що Тарасик дуже любить малювати, для нього альбом та фломастери кращі друзі, а ще він лягає спати в обіймах книжок. Одного разу вночі я прийшла подивитися чи не тривожать його кошмари, адже він ще досі інколи прокидається зі сльозами на очах, а він тримає міцно в руках книжку з оповіданнями про білочок та спокійно спить. У мене на очах з’вилися сльози, я і уявити не могла, що звичайна книжечка має такі цінні властивості. Біля Тарасика  я також почала звертати увагу на  речі, які раніше не помічала. Виявляється біля сусіднього під’їзду існує галявина, де тварини з мультиків та казок зроблені з пластикових пляшок. Там постійно збирається  величезна кількість дітей, кожен хоче подивитися на незвичне використання цього матеріалу. 
Погода на вулиці була теплою, сонечко гріло наче повернулось літо. Вихідні дні гуляючи парком найкраща підзарядка на наступний тиждень. З понеділка треба знайти хороший садочок для Тарасика, адже якби мені не хотілося постійно бути з ним поруч, працювати та заробляти для нас гроші треба також. 
Біля виходу з парку приємний дідусь продавав повітряні кульки та солодощі. Останній раз я була тут місяць тому, а він як і раніше веселий, повен сил та енергії. 
– Ти любиш солодку вату? – запитала я Тарасика поправивши йому шапку. 
– Не знаю. Я її ніколи не їв. 
– Хочеш спробувати? 
– А вона смачна?
– Дуже. 
– Тоді буду.
Я купила нам дві величезні білі хмаринки з цукру. Якщо чесно, то я не дуже люблю такі солодощі, вони надто для мене солодкі. Але з розрахунком того, що за останній час моя вага зменшилась на чотири кілограми, солодка вата хоч трохи мене врятує. 
– Смачна? 
– Так. В дитячому будинку нам таке не давали. Шкода, що інші діти не спробують її. 
– Біла хмаринка ще обов’язково припливе до інших діток.
– А коли це станеться? – запитав він дивлячись на вату. 
– Коли по них прийдуть дорослі.
Година прогулянок минула непомітно. Тарасик встиг познайомитися з хлопцями, які гралися поруч, поганяти зграю голубів та нагодувати качечок в ставку. Він, як чесна дитина поділила булочку на три частини: одну для мене, трохи, щоб качки не лишились голодними, а решту поклав собі до кишені. 
– Навіщо ти ховаєш булочку? Чому зараз не їси?
Він подивився спочатку на мене, а потім дістав з кишені шматочок, який міцно тримав в руці. 
– Просто зараз не хочу. Залишив на потім, щоб коли прокинуся серед ночі мені було що їсти. Ми так в дитячому будинку завжди робили. 
– Тобі не потрібно так більше робити. Добре? Якщо захочеш їсти то скажи мені, я нагодую тебе.
Він підійшов до мене та зі сльозами на очах обійняв. Я сама почала плакати, тому що побачити як дитина залишає на потім їжу, ніби ножем по серцю. Дуже багато таких дітей, які ховають в кишеньках аби ніхто не бачив, залишки обіду або вечері. Боляче від того, що думати про себе вони повинні самі, хоча це обв’язки дорослих. 
– Навіть якщо я вже перед цим недавно їв? 
– Так. Я не буду сварити. Ти ж ростеш і тоді потрібно їсти смачненьке.
Весь часи поки ми поверталися до квартири я думала над подією, яка відбулася у парку. П’ятирічний хлопчик мало, що знає про піклування і гадки не має, як це жити не хвилюючись за себе. Він же не єдиний на цій планеті, який потрапивши у родину, згадує дитячий будинок, порівнює та не може звикнути, що цього більше не буде. Беручи Тарасика я знала, що досягти того аби він забув про все буде важко. Виховувати його треба дуже обережно, тому що він особливий і може не сприймати деякі речі як нормальне явище. 
– Що ми будемо робити зараз? – запитав Тарас сідаючи на ліжечко. 
– А що ти хочеш? 
– Малювати. 
– То давай  неси альбом, будемо разом щось творити. 
Він побіг до шухляди та дістав з відти альбом та купу різнокольорових олівці. Коли мова заходить про малювання, його очі змінюються і він стає схожим на світлячок, який несподівано з’явився в кімнаті. 
– Ти вмієш малювати пташку? – запитав Тарас відбираючи потрібні олівці. 
– Не дуже. А ти вмієш? 
– Звичайно. Всі діти вміють малювати пташок. Це ж так легко, навіть простіше ніж автобус чи будинок з димарем. 
З під книжок Тарасик дістав малюнок з тим самим корабликом. Він мовчки дивився на нього та тихо щось шепотів собі під носика. 
– Я хочу, щоб біля кораблика завжди була пташка, тому що вона вміє всюди літати. Якщо я намалюю її, то вона передасть моїм батькам, що зі мною все добре. – сказав він.
Мене наче вдарило струмом після цих слів. Я почала відчувати його біль на собі, моє серце хвилювалось разом з ним. З кожною проведеною годиною разом з Тарасиком я починаю до нього звикати. 
– Твої мама і татко дивляться на тебе з гори. Вони знають, що ти в безпеці. – відповіла я, тримаючи його за руку. 
Він встав з ліжечка та побіг на балкон. Зазвичай я закриваю двері, але сьогодні треба було його провітрити. 
– Ти навіщо сюди прийшов? 
– Хочу передати привіт. – промовив Тарасик подивившись на небо. – Я за ними дуже сумую.
Він несміливо витягнув ручку та почав нею махати. 
– Вони мене бачать? 
– Так. Твої батьки теж за тобою сумують. 
– Я за ними сильніше.