Частина II «1»

– Артем, вдихни повітря на повні груди. – звернулася я до нього. – Чим пахне?
Він подивився на мене, усміхнувся та виконав моє прохання. 
– Повітря як повітря, нічого незвичайного. – відповів він видихнувши залишок. – А пахне листям та шишками. 
Я знову вдихнула повітря вільними легенями та закрила очі. Тепер темрява не була такою їдкою, вона не виїдала життя з мене, не змушувала відчувати страх. Мені було спокійно.
– Пахне щастям. – з посмішкою промовила я, взявши його за руку. 
– Марія, ти така дивна. Дивлюсь на тебе і бачу світло. Не розумію, хіба таке буває в реальному житті? Невже людина може бути світлом? 
Я дивилась як він розглядав навколишні речі і легенько гладила його по волоссі. Хотілося ось так стояти поруч один одного та не розлучитися ніколи. У мене була хронічна необхідність в цій людині. 
– Якщо ти бачиш світло в мені, то мабуть буває. 
Осінь на вулиці потрохи витісняє літо.  Повітря від вчорашнього дощу стало вологим, небо вкрилось сірим простирадлом і заховало сонце. Вітер, який дмів з півдня, легенько гладив моє обличчя, руки вкривались спокоєм. Сьогоднішня погода виявилась кращою ніж я очікувала, тому що на сайті, де я часто переглядала прогноз, інформація виявилась не правдивою. Я готувала себе до дощу, взяла улюблену жовту парасольку та одягла легенький плащ. З приходом пахмурних днів дуже не вистачає яскравих кольорів, мені хотілось сонця, а тому я вигадала його сама. 
– Не страшно? – запитав Артем.
Ми стояли з Артемом біля входу дитячого будинку,  я бачила Тарасика у вікні і боялася ступити хоч крок. Ось він омріяний сороковий день мого очікування настав. Здавалося, що ці хвилини тривали вічно, але коли все сталося, то виявилось, що чекати не так довго.
– Трохи хвилююся. – відповіла я відкриваючи хвіртку.  – Головне, що малюк буде зі мною. 
– Он твоє щастя у вікні сидить.  – говорив Артем. – Чекає тебе. 
– Я така щаслива.
Біля дверей нас зустріли вихователі. Милі жіночки завжди привітно вітаються, коли люди приходять до дітей. Так важливо для них аби діткам дарували тепло, тому що персоналу на всіх не вистачить, як би жіночки не любили свою роботу, та виділити увагу для кожного надзвичайно складно. 
–   Ти прийшла до мене. – Тарас біг мені на зустріч. – Як обіцяла, 
Я обійняла хлопчика сильно-сильно і ми разом пішли до кімнати. Артем теж небайдуже відноситься до Тарасика, говорить, що він його справжній маленький друг. 
– Ти вже зібрав свої речі? – запитала я, сідаючи на краєчок ліжечка.
– Так. Ще вчора ввечері зібрав. – радісно відповів він. – Домалював раніше ніжку та склав речі у свій рюкзачок. 
– Це та сама славнозвісна сороко ніжка? – запитав Артем розглядаючи малюнок. На стіні висіли два аркуші паперу з намальованими корабликом та зеленою сороко ніжкою. 
– Ага. – посмішка з’явилася на моєму обличчі. 
– Так це вона. – гордо мовив хлопчик. – Гарна, скажіть? 
– Дуже красива. – очі Артема засяяли.
Я тримала Тарасика за ручку і на душі стало тепло. Хотілося швидше потрапити додому. 
– Марія, я піду Олесю знайду. – звернувся Артем. – Ви поки що тут розмовляйте, а я скоро прийду. 
– Добре. Ми через кілька хвилин приєднаємося. 
Артем повільно пішов на пошуки свого дорогоцінного скарбу 
– Я щасливий, що ти прийшла. – обіймаючи сказав малюк. – Мені вже набридло чекати, але я хотів, щоб в сороко ніжки з’явилися всі ноги, тому що я їй обіцяв забрати її до себе. Ти ж дозволиш забрати її?
– Звичайно можна. Будеш жити з нею у своїй кімнаті. Вона оберігатиме тебе та захищатиме.
– Захищатиме від чого?
– Від поганих днів. 
– А від монстрів під ліжком вона зможе захистити?
– Ні. Від них тільки я тебе захищу.
В кімнату час від часу заглядали дітки. В їх очах прослідковувалося прохання теж їх забрати. Мені стає сумно, що в мене немає такої можливості зробити всіх діток щасливими. Так шкода цих маленьких янголів, які ще дуже маленькі, але встигли дізнатися про біль, відчувають себе непотрібними та мало що знають про материнську любов.
Я стояла біля ліжечка Тарасика розминаючи пальці на своїх руках та відчувала як невеличкий клаптик кімнати, ставав безмежним. Багато світла потрапляло з вулиці, наді мною височіла стеля, стіни розширювали простір. Дуже дивно виходить в житті, що одненька маленька людина здатна взяти і своєю любов’ю загоїти найглибші рани. Дивлюся на Тарасика і бачу перед собою шлях, який приведе мене до будинку, де завжди пахне випічкою, чути писклявий голос з кімнати та пісні. Тепер потрібно швидше вирішувати справи на роботі, забирати синочка з садочку, вчитися все встигати. 
Я допомогла одягти Тарасику тоненьку курточку синього кольору з манжетками на рукавах, чорні чобітки, зав’язала шарф і ми пішли до Артема та Олесі. Нарешті це сталося. Сталося те, чого я так чекала. Поруч зі мною моя дитина, вогник серед темряви, ліхтарик який світить на дорогу і оберігає від падінь. З цієї хвилини я не буду думати про минуле, згадувати вчинки від яких страждала, хотіла покінчити з життям. Необхідно зачинити двері страждань натомість відкрити інші – двері, де оселилось майбутнє моє та Тарасика. Мені довелось чимало втратити, але лиш для того, щоб отримати більш важливіший подарунок. 
В останній кімнаті, які були на третьому поверсі я побачила як сумний Артем щось говорив Олесі. Дівчинка сиділа на підлозі закривши біленьке личко долоньками, мовчала хникаючи у відповідь. На ліжечку розкидані речі, малюнки розірвані на частини, на тумбочці поломані олівці.  
– Я не можу тебе зараз забрати. – говорив Артем до дівчинки. – Мені тебе не віддадуть. 
– Але ж ти обіцяв… обіцяв. – схлипуючи відповіла Олеся. – Ти казав, що скоро я буду жити з тобою, а досі лишаюся тут. Ти мене не любиш? 
Артем обережно взяв Олесю на ручки та обіймами почав заспокоювати. Таким я його ще не бачила. Він завжди коли приходив до дівчинки намагався стримувати сльози, щоб маленька не бачила, як йому важко від того, що не може її забрати, але зараз очі Артема повні сліз та печалі. Серце болить від розуміння, що дитина страждає, а ти нічого не можеш зробити. Ти безсилий перед обставинами і єдине для чого вистачає терпіння це стукати в усі ворота і вірити, що хтось таки тобі відкриє. 
– Я тебе люблю. Але так виходить. – Артем досі не випустив дівчинку з обіймів. – Я заберу тебе трохи пізніше. 
– Ти постійно так говориш. 
– Я заберу тебе. – повторив він. 
– Чому тоді ви Тараса забираєте, а мене лишаєте тут? – запитала Олеся подивившись на хлопчика. – Мене ви забрати з собою не можете? 
Ми дивились з Артемом один на одного і не знали, що відповісти цій бідолашній дитині. Це нестерпно для неї бачити, як її дядечко йде з дитячого будинку біля іншої дитини. Пояснювати Оленці, що це я його забираю немає сенсу, тому що вона все одно не повірить. 
– Олеся. – звернулась я до неї. – Дівчинка наша, дядечко обов’язково тебе забере. Розумієш, документи ще не готові і нам тебе не віддають. Просто одна погана тьотя відмовляється ставити закарлючку на папірці. Коли вона поставить її, то ти зможеш жити з ним. 
Олеся витерла сльози рукавом та підійшла ближче. Артем стояв кліпаючи очима, розгублено дивився на мене, не розуміючи навіщо я це сказала. 
– Це правда? – запитала дівчинка.
– Таааак. – з тремтінням в голосі відповів Артем. 
– Тільки не плач більше, добре? – я взяла Олесю за ручку. 
– Обіцяю.  
Я мусила сказати дитині неправду аби вона заспокоїлась. Неспокійно ставало на душі, коли червоні від сліз очі бігали в сторони. Олеся надіється на те, що Артем забере її і відбирати в неї цю надію не маємо ніякого права. Потрібно трохи часу, щоб вигадати як допомогти Артему забрати дівчинку з будинку та уберегти від подальших страждань. 
– Припиниш плакати і погана тьотя поставить закарлючку. – веселим голосом промовила я. – Знаєш, вона дуже не люблять дитячих сліз. 
– Я не буду плакати і чекатиму на вас. 
Ми ще раз обійняли дівчинку та попрощавшись вийшли всі разом на вулицю. Я тримала Тарасика за руку, щоб він не втік, хоча була впевнена, що він цього ніколи не зробить. Тарасик хоче, щоб у нього була мама, а я надто довго чекала на дитину аби комусь її віддати. 
– Тепер у мене буде свій дім і кімната? – запитав хлопчик. – Я весь час уявляв, яка вона буде. Тато і мама не хотіли, щоб я спав сам, але я їм сказав що вже дорослий і не боюся темряви, та вони все одно не дозволили. Ти теж думаєш, що я малий? 
– Я думаю, що ти маленький дорослий. 
– Хіба таке може бути? – здивованість з’явилася на його обличчі. 
– Звичайно. 
– Але я все одно хочу спати в своїй кімнаті. 
– Добре. Я не заперечую. 
Артем трохи відстав, поглинувшись повністю в глибокі роздуми. Крім Оленки він ні про що не міг думати. 
– Ти чого такий сумний? 
– Згадую твої слова. 
– Вибач. Я не повинна була цього говорити, але мені боляче стало від сліз Олесі. 
Артем йшов як опущений у воду. Він наче б то знаходився поруч, тут біля мене, але одночасно був десь далеко, за межами реального світу. 
– Скільки ще я буду говорити цій нещасній дитині неправду? – запитав Артем сам у себе. Він посилав погляди в простір, з усіх сил намагаючись стримувати сльози. – Скільки? 
– Ми знайдемо вихід. – я торкнулась долонями його щік. – Чуєш мене? Все згодом стане добре. Заберемо Олесю та зробимо дітей щасливими. Я не дозволю опустити нам руки. 
Несподівано велика хвиля сили накотилась на мене. Я відчула, як віра знову поверталась до мене. Колись саме Артем одним дзвінком повернув мені змогу дихати, тому я повинна віддати йому теж саме. 
– Дякую тоді. – Артем міцно мене обійняв. 
Так часто, як з ним я не обіймалась ні з ким. Коли не вистачає слів або їх надто багато ми обіймаємось. Буває поганий настрій сяде поруч, смикаючи на кофтину, не знаходиш іншого виходу, як обійняти рідну серцю людину. Обійми – ліки, які не треба купувати в аптеці, витрачати на них гроші та час. Вони завжди знаходяться поруч і у будь-який день вилазять з потаємної кишені рукава та зігрівають, навіть якщо ти цього не просиш. 
– Тобі дякую. – сказала я Артему на вухо. 
– За що?
– За підтримку. 
Дорогою до будинку ми розмовляли про можливі варіанти забрати дівчинку. Артем хоче влаштуватися ще на одну роботу, щоб винайняти кращу квартиру. Я запропонувала сходити до тієї жіночки, яка відмовляла у допомозі. Хоча насправді у мене був зовсім інший план, та поки ще не час говорити про нього Артему.