«5»

–  Мені треба тобі дещо важливе повідомили. – говорила я Артему. – Ти повинен це знати.   
Я запросила його до себе на вечерю аби нарешті сказати про рішення забрати Тарасика назавжди. Два тижні я зважувалась почати цю розмову але завжди знаходила причину її оминути. Ніяких стосунків у нас поки що з Артемом немає, ми просто друзі та все одно важко говорити такі речі адже він мені давно не байдужий. У мене досі лишилось побоювання, що коли чоловік дізнається про труднощі, які виникнуть на шляху до щасливого майбутнього то збере все своє лахміття до спортивної сумки та піде. 
– Марія слухаю тебе уважно. 
– Артем – звернулася я до нього. – Ти знаєш як відношусь до Тарасика, ця дитина мій порятунок і не можу дивитися, як вона страждає. Давно хотіла тобі казати та не було впевненості говорити такі рішення. Я вирішила усиновити Тарасика. 
Артем уважно дивився, як я від хвилювання швидко розколочувала холодну каву в чашці. На його обличчі не з’явилося жодної ноти здивування склалося таке враження, що він чекав цього. 
– Ти правильно зробила що зважилася на такий вчинок. – з посмішкою відповів він. – Хоча сказати чесно, це не стало для мене новиною. Знаєш чому? 
– Чому? 
– Тому що на обличчі видно, як сильно ти любиш дитину. Пам’ятаєш коли ми вперше прийшли до дитячого будинку і побачили хлопчика? 
– Звичайно. Таке забути не можливо. 
– У тебе в той момент  очі спалахнули наче ліхтарики, які дуже довго не вмикали. 
Я слухала все що він мені розповідав і уявляла себе. Тобі й подумати не могла про такі почуття до чужої дитини. А зараз я й кілька днів не можу прожити аби його не побачити. 
– Дякую  за підтримку. 
– Друзі на те й потрібні, щоб підтримувати у будь-яких ситуаціях.
Так, він говорить правду, але в дружбу між чоловіком і жінкою я не дуже вірю. Сама знаю що за цими відносинами ховається щось зовсім  інакше, тому що один із двох обов’язково відчуває симпатію. 
– Знаєш,  я вірю, що ти забереш Олесю з дитячого будинку і ви будете жити разом. – говорила я насипаючи до тарілки суп.  
Коли Артем почув ім’я своєї племінниці вмить зробився блідим. На обличчі з’явилися скупі чоловічі сльози. 
– Я теж дуже хочу щоб так сталося. Треба докласти чимало зусиль аби мені віддали маленьку крихітку. Я готовий працювати на трьох роботах, але це мало що змінить, адже без хорошого житла мені її не віддадуть. А чекати двадцять років, поки я зароблю на квартиру вона не може, тому що жити нормально їй треба зараз. 
В моїй голові питання «Чим йому допомогти?» лунало по колу, наче його записали на диктофон та постійно вмикали. Якщо зараз я запропоную Артему прописку в своїй квартирі він звичайна річ відмовиться. Артем був не з тих чоловіків, які шукають легких способів вирішити проблеми, гордість глибоко застряла в ньому та не дасть прийняти допомогу від слабкої жінки. 
– Ми щось вигадаємо. – я взяла його за руку. – Все буде добре. 
– Скоріше б вже все стало добре. 
Ми сиділи на кухні, вечеряли супом та думали кожен про своє. Він - як швидше забрати племінницю, а я про тижні очікування. Ось так звикаєш постійно чекати щастя, свободи, ранку або хорошої погоди і не помічаєш, як воно повільно з’їдає тебе з середини. Хочеться порахувати 3, 2, 1 і все чого так чекаєш стоїть перед очима в подарунковій коробці з золотим бантиком. Але життя воно не мультфільм про принцес та ельфів, де майже у кожного є чарівна паличка, яка виконує бажання. Треба постійно переступати через кілограми сумніву, невпевненості та штовханини в збоку перехожих аби хоч щось отримати. Єдине, що трохи схоже на чарівну паличку – це віра.  
За вікном кухні сонце майже повністю сховалося за будинки. Поверхом чути як граються діти, грає дитяча музика. 
– Зовсім скоро тут теж буде лунати сміх дитини. – говорив Артем, прислуховуючись до писклявих голосів.
Я підняла голову до стелі та закрила очі. Два темних кружальця перенесли мене в майбутнє. Уявляю, як ніжки Тарасика торкаються підлоги, він застрибає на  ліжко та говорить на вухо:  «Мама». Моє серце завмерло. 
– Так, ще трішки залишилось. Тарасик кожного разу коли я йду від нього, віддає мені малюнок кораблика і говорить, щоб я обов’язково його принесла. Він боїться, що у мене може більше не з’явиться причини його відвідати. – мені стало сумно. 
– Господи, бідна дитина. Мені самому хочеться плакати від твоєї розповіді. 
Артем сів до мене ближче та міцно пригорнув до себе. В його обіймах не страшно було навіть чекати кінця світу, а не те що ранку. 
– Впевнений ти будеш чудовою мамою – несподівано сказав Артем. – Я б хотів, щоб у моїх дітей була така мама, як ти.  
Я не знаю як правильно реагувати на такі слова. Мені подібного раніше ніколи не говорили, навіть чоловік. Якось він був скупим на компліменти і його це цілком влаштовувало. Постійно чути в свій адрес «кішечка» або «краля», а тут « ти будеш чудовою мамою» як побувати в різних вимірах. 
– Дякую. Ти будеш хорошим татом. – сказала я у відповідь. 
– Як Тарас? Дуже зрадів, що ти його забереш?
– Він в захваті. Не може дочекатися, а поки чекає то малює ніжки. 
– Що робить? – здивовано запитав Артем. 
– Малює ніжки для сороко ніжки, яка народилася без ніжок.
Ми почали реготати, як діти. Мені подобається, що в Артема є почуття гумору і він не вважає, що мої жарти дурня. З чоловіком таке не проходило, тому я вже і забула як це дуріти  та сміятися. Ця серйозність Антона до будь-чого набридла мені до болю в печінці тому зараз я недолюблюю чоловіків скупих на емоції. 
– Я радий, що в тебе все налагоджується. – говорив Артем з посмішкою на обличчі. В його очах була величезна щирість, така яка буває тільки у добрих з середини людей. – Ти заслуговуєш бути щасливою.
У нього є звичка залишати після себе позитивні емоції на душі. Завжди коли він йде говорить щось таке, після чого у мене на серці розквітають волошки. Я давно не відчування подібного. 
– Будеш вдома подзвониш. 
– Добре. 
Я провела Артема до дверей та обійняла на прощання. Його серце билося в два рази швидше ніж моє, та ніхто з нас перший не наважувався говорити про почуття, які були більшими ніж звичайні дружні. Страх не почути про взаємність розрізає судини спокою і сумнів починає кровоточити з них. Хоча треба навчитися говорити про почуття, тому що по-суті втрачати немає чого, а сказавши можна отримати кохання. 
Вечір в літню пору дивним чином впливав на моє самопочуття. В мене прокинулося бажання вийти на балкон та дивитися, як зорі складаються у візерунки, а сяяння повного місяця освітлювало дороги та тротуари. Десь там біля сусіднього під’їзду невідомий чоловік з кимось говорить по телефону, а маленька дівчинка з мамою вигулюють собаку. Мені здається, що коли заходить сонце світ навпаки оживає.