«4»

Минув тиждень. 
За цей час я двічі навідувала Тарасика, він радів коли бачив мене та міцно обіймав на прощання. У Артема все потроху налагоджується з роботою. Я запропонувала йому роботу в себе в офісі, але відмовився. Тому тепер працює охоронцем в ресторані моєї хорошої знайомої. Там йому  будуть платити більше ніж в лікарні. 
Маленька рибка Олеся теж впізнала мене,  чому я дуже здивувалась. Артем говорив, що я їй сподобалась і вони не проти аби я була хорошим другом для її улюбленого дядечка. Згода з боку дитини дуже важлива річ, адже якщо дитині щось не подобається значить на те є причини. Коли ми розмовляли з дівчинкою на самоті вона зізналася, що Артем одного разу приходив з дуже поганою жінкою, яка підвищувала голос на дівчинку, якщо Артема не було поруч. Мені дуже сподобалося, що Олеся не побоялась розповісти все дядькові на цьому зустрічі з нею скінчилися.
Я стояла на зупинці чекаючи трамвая аби доїхати до ресторану, щоб побачитись з Артемом та забрати деякі речі для дітей з дитячого будинку. Мені було приємно дізнатися, що Вікторія вивісила коротке повідомлення з проханням у людей, хто має хоч якусь можливість допомогти малюкам, приносити іграшки, речі, або харчі для них. Кожного дня, хтось обов’язково приносив допомогу і це не могло не тішити. Якщо уважно подивитися у свою шафу, то можна обов’язково там щось знайти. Можливо замалий одяг доньки чи сина, врятує дитину. Добрі вчинки робити не складно, якщо прислухатись до того, хто цього потребує. 
Щоб там не діялось в жорстокому світі, люди України не байдужі. Скільки раз в новинах розповідали про страшні діагнози новонароджених, відкривали сайти зі збиранням коштів, люди не оминали лихо незнайомої людини стороною. Спільними зусиллями, відправляючи хто скільки міг збиралися нереальні суми грошей, таким чином зберігаючи чиєсь життя. Я вірю, що той хто хоча б один раз від чистого серця допоміг, обов’язково колись отримає більше. Ефект бумеранга часто спрацьовує в неочікуваний момент, коли вже й думати забув, що колись цього чекав.
Мій трамвай запізнювався, але ця подія мене зовсім не засмучує. Раніше терпіти не могла чекати, а зараз починаю любити не контролювати події. Поруч зі мною пенсіонери у смішних коричневих сандалях наче нещодавно повернулися з Індії, задумливо розглядають іномарки, які мчать на величезній швидкості. Колись я теж ось так проїжджала на автомобілі нічого не помічаючи навкруги. За затемненим склом не видно світу, людей, дерев та сонця. Якщо кожного дня ходити пішки дорогами, згадувати себе в дитинстві, збирати красиве листя до кишені, можна по справжньому почати жити. Хочеться, щоб минаючі дні складалися не тільки зі сніданку, роботи, обіду, робити, вечері та спання. Нехай він буде насиченим та події емоції, посмішки, любов , щасливі миті і прийшовши додому, без докорів сумління, що живеш дарма, спокійно закрити очі аби зустріти новий день з більшим ентузіазмом та натхненням. 
Вчора я зрозуміла, що хочу заново познайомитися з Києвом. Це місто багатьох можливостей, які з’являються в результаті випадкового знайомства з чоловіком в стильному чорному капелюсі, адже він чимось схожий на Шерлока. Після коротких розмов з цікавими людьми, починаєш вірити, що оригінальність додає фарб у сірі дні. Дівчинка-підліток з блакитним волоссям вчить тебе не звертати увагу на думки інших, якщо тобі комфортно в твоєму образі значить інше не має значення. Я сьогодні вдягнена в червону сукню, хоча не дуже її люблю, вперше за  останні роки не фарбувала губи яскравою помадою та не наносила на обличчя тональну основу. А ще прокинулась о шостій та зробила зарядку під музику, яку ніколи до цього не слухала. Якщо лінь починає оволодівати вами і сміятися в обличчя, візьми і зроби їй на зло те, чого робити не хочеться.
Біля ресторану мене радісно зустрічав Артем. Нова робоча форма йому дуже до лиця, в ній він став ще гарнішим. 
– Як дісталася місця на окраїні світу. – жартома запитав Артем? – Все добре? 
– Так. Все нормально.
Місце розташування робити Артема було далеким від мого будинку. Він назвав ресторан окраїною світу, тому що потрібно було проїхати майже всі зупинки від початку до кінця. 
– Як тобі на новому місці? Не сумно? – Я роздивлялася речі в пакетах. 
– Взагалі не сумно. За ніч стільки персонажів зустрів, що можна комедію знімати. – говорив він усміхаючись. – Один до такого ступеня наклюкався, що аж переплутав мене з жінкою. Цирк одним словом. 
– Можу тільки уявити твою реакцію на події. 
– Так мало того що з жінкою порівняв, так іще цілуватися ліз.
Після цих слів я не могла стримати сміху. 
– Співчуваю тобі. Бажаю сил і терпіння. – хлопаючи по плечі сказала я. – Добре, що я того не бачила. 
– Я теж так  думаю. Не хочу аби тобі було за мене соромно, коли хтось скаже, що я з чоловіками вештаюсь та п’ю з ними пиво. 
– Нехай говорять, я все одно не повірю в цю маячню. 
– А якщо я сам тобі про це скажу? 
– Ти не скажеш цього ніколи. – говорила обіймаючи Артема. – Ти ж нормальний.  

Хоча «нормальний» поняття розтягнуте.  Кожен бачить в цьому слові свій сенс та вважає його правильним. Для когось нормальний чоловік це той, хто вчасно приходить додому та кожної неділі дарує квіти і при цьому не хоче дітей, а інших влаштовує кава зранку та прогулянки в парку.  
– Коли як вийде. Ти мене ще не повністю знаєш. 
– У нас є час, щоб краще один одного пізнати. 
– Є, але не зараз. Діти чекають, час йти. – Я міцно обійняла Артема на прощання. 
– Олесі привіт передавай. – в слід крикнув він. – Скажи, що я її люблю і дуже сумую за своїм оленятком. 
Стосунки між дядечком та племінницею ще більш тонші ніж з мамою або татом. Пам’ятаю себе коли чекала приїзду дядька із заробітків адже знала що він обов’язково привезе мені банку смачнючого згущеного молока. Я досі люблю вафельні коржі перемащеними згущеною та бананами. Цей торт один із спогадів щасливого дитинства.
Я поспішала до своєї малечі. З неба почав крапати міленький дощ, мої ноги стали трохи вологими. Коли ходила до першого класу то думала, що дощ з’являється від того, що з неба хтось ллє на нас воду з лієчки та поливає нас щоб ми росли наче квіти та дерева. Мама запевняла мене в тому, як корисно бігати босоніж по мокрому асфальту, а дощ разом із сонцем - то курячий і він лікує тварин. Я ж тобі хотіла бути кролячим ветеринаром. Мені подобалось носити в зеленій сумці бинти та вату аби в разі пошкодження перев’язати лапку тваринці. Зараз у мене трохи інші бажання – доросліші, але як і раніше їх суть в тому аби всі живі створіння якомога менше відчували біль, як фізичний так і душевний. 
Через сорок хвилин я нарешті дісталася дитячого будинку. Біля вікна сидів Тарасик та радісно махав ручкою. В дверях мене зустрічала одна із виховательок, яка була сьогодні на зміні. Я віддала їй подарунки та пішла до Тарасика. 
– Привіт, моє сонечко. – я міцно-міцно обійняла його. – Як справи? 
– Привіт. Добре. Я дуже чекав, коли ти прийдеш до мене знову. Мої товариші говорили, що тобі скоро набридне приходити і ти зникнеш. 
Він сумно подивився мені в очі та витер вологий носик хустинкою. Його маленькі рученята вчепилися в мою сукню і не хотіли відпускати. Я взяла його на коліна аби він заспокоївся. 
– Не слухай  їх ніколи. Вони говорять неправду. 
– Ти чесно від мене не підеш? – тихеньким голосом запитав Тарасик. – Я не хочу, щоб ти йшла. 
– Чесно. 
– Вони так говорять адже я не такий як інші. Кажуть, що темношкірих дітей ніхто не любить.  
– Я тебе дуже люблю. 
Кого мені ще крім цієї дитини так всім серцем любити? А хто як не діти будуть у відповідь любити тебе незважаючи ні на що? Велика вдача знайти людину, якій ти будеш потрібним просто за те, що ти є таким, яким являєшся. Любити не за зовнішність, прикраси, квартиру або автомобіль, а за більш глобальні причини. Не кожен зможе підтримати у тяжку хвилину, підставити плече та бути з тобою поруч як би, важко не було. Таких людей нам відправляє Господь, тому треба цінувати їх. Якщо любов має пояснення, то вона не дуже справжня. 
– Треба їм сказати, що вони нічого не розуміють. Навіть таких як я теж люблять. 
– Ти особливий. Тебе не можна не любити. – обіймаючи промовила я. 
Тарасик здивовано подивився на мене наче хотів щось запитати. 
– А особливий це який? 
– Не схожий на всіх.  
До нас приєдналася Олеся. Я як і обіцяла передала привіт від Артема, а вона зрадівши новині, що він  скоро прийде сам більше не ображалась його відсутності.
–  А ти скоро мене забереш з дитячого будинку? –  запитував Тарасик. 
– Ще зовсім трішки залишилось. Потрібно зібрати документи для дозволу.  Коли всі папірці будуть у мене, я заберу тебе. Будемо разом жити в нашій квартирі.
Хлопчик радісно мене обійняв. Він наче сонечко сяяв на мій тернистий шлях і загороджував своїми променями хмари, які час від часу заполоняли небо. Єдине, що не дає мені спокою, так це формальності, які псують настрій. 
–  Скільки чекати? Покажи на пальчиках, я тільки так вмію рахувати.
– Місяць і десять днів, але твоїх і моїх не вистачить. –  відповіла я тримаючи його долоньки. 
–  Як тоді дізнатися? 
– Потрібно, щоб минуло чотири п’ятниці та десять днів, тоді буде сорок. Коли вони пройдуть, ти побачиш свою кімнату. 
–  Справжню кімнату?  Вона буде моя і більш нікого? –  запитував він із захватом у очах. 
–  Лише твоя. 
–  Швидше б минули ці сорок днів.
–  Я теж дуже хочу аби вони пройшли. 
–  Поясни мені, як вони виглядають. 
Складне завдання для дорослого розповісти, який вигляд мають сорок днів. Не буду ж я відкривати календар (якого у мене немає) та тицяти на числа. Треба щось цікаве вигадати. Я почала згадувати мультфільми, які дивилася в дитинстві і згодом в мою голову прийшла ідея. 
–  Ти колись бачив сороко ніжку? – запитувала я. 
–  Так. Мені татко читав казку про неї. 
–  От уяви її, коли вона ще зовсім маленька  тільки недавно народилася. Уявив?
Тарас закрив міцно оченята та похитав головою 
–  Так уявив. 
–  Якщо помітив то у неї немає ніжок. 
–  Без ніг вона схожа на дощового черв’яка  –  з реготом сказав малюк. – Я збирав таких до банки.  
–  Коли у неї виростуть всі ніжки, я заберу тебе назавжди. 
Тарас скочив з моїх колін та кудись побіг. Він повернувся з аркушем паперу та олівцями. 
– Давай намалюємо сороко ніжку без ніжок. –  говорив він віддаючи мені аркуш. –  Так мені буде не сумно чекати. 
Ми разом намалювали величезну зелену сороко ніжку з рожевим бантиком на голові, яка була  без ніг. 
–  Трохи смішна, але красива. –  Тарас уважно дивився на малюнок. 
–  Можеш кожної ночі перед тим, як лягати спати малювати одну ніжку і тоді дні промайнуть дуже швидко. 
–  Добре. А сьогодні ввечері можна вже малювати? 
–  Так. Малюй.
Тарасик сидів на моїх колінах, міцно тримав мою руку. Його тихеньке дихання заспокоювало мене, хвилювання ставало слабкішим, воно виходило в двері разом з вихователями забираючи минуле. Я не могла повірити, що це маленьке диво скоро буде бігати босоніж по квартирі та будитиме вранці. Ми будемо разом снідати, а він від вдячності обійматиме з усієї сили. 
– А коли ти наступного разу прийдеш? – запитував малюк кладучи малюнок в шухлядку. 
– На вихідних прийду тебе провідати. У ці дні я не працюю і повністю вільна, тому можу робити все, що захочу. 
– Хіба дорослі на вихідних не ходять зі своїми дітками до парку, щоб кататися на каруселях? 
– Ходять. 
– Чому ти  не ходиш? 
– У мене немає діток. 
– Якщо були б, ти до мене не приходила?  
Господи, що відповісти цій дитині? Я навіть не задумувалась над цим складним питанням. Більше ніж впевнена в тому, що ніколи не пішла б до тієї клініки, не познайомилася з Артемом і тим паче не дізналась про існування темношкірого хлопчика Тарасика, який дуже хоче аби його мама і тато повернулися. Я б жила в квартирі зі своїм чоловіком та сином і мріяла поїхати у відпустку. Все сталося таким чином, що доля просто звела мене з деякими людьми і все. Так мабуть треба для того, що зрозуміти ряд хвилюючих речей і знайти відповіді на питання, які не дають спати. 
– Рано чи пізно я б все одно тебе знайшла. – відповіла я Тарасику. – Не думай про такі речі, добре? Краще малюй ніжки та не сумуй. 
– Обіцяю. Мама говорила, що треба слухатися дорослих і буде щастя. 
– Правильно говорила.
Ми майже годину розмовляли з Тарасиком про його мрії, вподобання в їжі та улюблений кольорах. Тарасик говорив, що у будинку в якому вони жили раніше у нього була кімната блакитного кольору з білими хмаринками на стінах, але тепер він не хоче в подібній мешкати, тому що не може спокійно згадувати дім в який його сім’я не повернеться. Я ледве стримувала сльози мені хотілось плакати.
Попрощавшись з дитиною я пішла вирішувати питання усиновлення. Здогадуючись який це морально складний процес я подумки просила у неба терпіння та сил. Просто хочу, щоб у мене все вийшло і маленький Тарасик більше не згадував про біль та образи, які приходиться переживати. Якщо є така можливість допомогти маленькому вогнику ніколи не згасати, то треба докласти максимум зусиль аби всі поривання та прагнення втілилися у життя.