«3»

Під незвичайним місцем я уявляла все що завгодно, але ніяк не дитячий будинок. Біля паркану мене чекав Артем з двома величезними пакетами в руках. Я розгублено наближалася до нього, в голові прокручуючи слова, які хотіла йому потім сказати. 
Сьогодні він виглядав дуже пристойно і в звичайному одязі був схожим на чоловіка з обкладинки глянцевого журналу. При першій нашій зустрічі я не розгледіла в ньому такої кількості харизми та доброти в очах. Частіше форма личить більше ніж джинси та футболка, але він був іншим, особливим, не схожим на типових мужланів  з сигареткою. 
– Привіт. – з посмішкою промовив Артем. – Радий тебе бачити, ти дуже красива. 
У мене від таких слів почали червоніти щоки. 
– Привіт. Дякую, ти теж нічого такий. 
– Зачекай секунду. – Артем поставив пакети з іграшками біля моїх ніг та підійшов до паркана, дістав звідти букет ромашок та повернувся. – Тримай, це тобі. 
Я трохи розгубилася від такого неочікуваного вчинку. 
– Велике спасибі. – мені захотілося його обійняти. – Такі гарні. 
За останні дні така увага приносить мені цілу гору позитивних емоцій. Здавалося нічого надзвичайного він не зробив, ну подарував дешевий букет квітів куплений в переході за тридцять гривень, але річ не в ціні а в тому, з якими почуттями їх дарують. Мені дарувати золото, діаманти, дорогі речі, сумки, що коштують як тисяча букетів, та вони ніщо, проти цих скромних ромашок. Я тримаю в руках букет, дивлюся на Артема і серце ледве не падає в п’яти. Людина – вона може врятувати, не здогадуючись про це, ходити вулицями міста у той час коли інша виливає в унітаз три пляшки вина або кидає в смітник таблетки. 
– Хочеш дізнатися чому ми сюди пришли? – запитав він відкриваючи ворота. 
– Так хочу. 
– Тут моя племінниця. Ти вибач, що так би мовити побачення привів тебе саме сюди? Ти не проти?
– Та ні. 
– Ну добре, а то я хвилювався. – очі Артема стали сяяти. – Познайомлю тебе зі своєю маленькою крихіткою. Надіюся ви подружитесь і станете подружками – говорив  Артем дивлячись на мене.
Старенька п’яти поверхова будова давніх років стояла переді мною. Дітлахи виглядали з вікон, з облущених стін сипалася фарба. Вихователі тут виконувати роль прибиральниць, поки найменші відпочивали, жіночки витирали пилюку на підвіконниках, віконних рамах та мили підлогу. Тюль сірого відтінку висіли на гардинах, деякі полички прикрашали квіти. Я йшла поруч з Артемом, тримаючи його за лікоть. Під ногами скриплять балки, як інші ходять на перших поверхах, чути навіть сюди. 
Ми зайшли в кімнату, за столиками сиділи дітлахи дошкільного віку. Одна дівчинка коли побачила нас з Артемом кинулась бігти назустріч. 
– Моє маленьке кошенятко – говорив він дівчинці. – Я сумував. Як ти тут? 

Племінниця вчепилася за його шию, обіймала міцно-міцно з усієї сили. – Добре. Чому ти так довго не приходив? – запитала вона зі сльозами 
на очах. – Я думала ти мене покинув. 
– Дівчинко моя. – Артем притиснув дитя до себе. – Я багато працював. Вибач мене. Добре? Намагатимуся частіше приходити до своєї рибки. 
Я дивилася на них, стискаючи пальцями телефон в кишені. Не розумію для чого небо забирає у дітей їхніх батьків, якщо малеча ще не встигла нагрішити в своєму короткому житті. 
– Знайомся, це Марія. – звернувся Артем до Олесі. 
– Привіт, крихітко. – я простягла їй свою руку. 
– Привіт. А ти хто моєму Артему? Дружина? 
– Ні, ми просто друзі. 
Артем з посмішкою на обличчі обіймав Олесю. 
– Не звертай уваги на її витівки. – промовив він мені на вухо. – Вона у мене специфічна дівчинка.
Ця маленька дитина несла в собі стільки любові, що я не витримала і обійняла її теж. Теплі маленькі долоні торкнулися моєї спини, хвилювання вмить зникло через шпарини в підлозі. Навкруги нас десяток дітей радіють новим іграшкам, вихователі радісним голосом розповідають про кожного з них. 
Я звернула увагу на темношкірого хлопчика, який сидів на своєму дерев’яному ліжечку та тримав білий аркуш паперу у руках. На вигляд йому років п’ять, очі карі, волосся темне та кучеряве. Він був схожий на живу кульбабку.
– А хто це? – спитала я у виховательки. 
– Це Тарас. Хороший хлопчик. 
– Тарас!!!!?? – перепитала я з подивом в голосі. – Але ж він… 
– Ви хочете сказати не такий як всі? 
– Так. – відповіла я не відриваючи від нього погляду. 
– Темношкірий, тому що тато африканець, а мама українка. 
Вихователька розповіла, що пів року назад його батьки потрапили в аварію, на їх корабель впав міст і всі, хто тоді там були не вижили. Крім батьків у хлопчика нікого не було, тому соціальні служби не мали іншого виходу, як віддати малого в дитячий будинок. Хлопчик замкнутий, майже ні з ким не розмовляє, погано їсть, а в ночі прокидається та плаче. 
Я згадала себе в період перебування в дитячому будинку. Так само як і він сиділа на своєму ліжечку та дивилася на інших дітей. Хотілося обійняти свої рідних батьків, щоб вони розповіли на ніч казку, принесли в постіль гаряче молоко з медом, коли хворієш і завжди були поруч. Але цього не було, тому ставало сумно, образи на весь світ прокидалася в маленькому серденьку, якщо до інших приходили тітоньки або бабусі та приносили із собою цукерки або яблука. Тоді ніхто не зміг врятувати мене, тому зараз я мушу допомогти цій невинній дитині не вирости з відчуттям самотності.
Тарасик з опущеною голівкою сидів біля свого ліжечка підігнувши ноги, тривав в руках той аркуш. На його личку сум за рідними так сильно проявився, що під очима почали з’являтися сині овальні плями. Худенькі рученята були майже прозорими, їх було ледь видно під рукавами широкого светра. Я обережно підійшла до нього та сіла поруч. 
– Привіт. – ледве стримуючись, щоб не розплакатись. Я витерла під очима сухою серветкою
Він дивився переляканими очима, притискаючи до грудей малюнок. 
– Привіт. – коротко промовив хлопчик. 
– Давай знайомитись, я Марія.
– Тарас.
Мені соромно за себе, що у свої двадцять дев’ять не можу поводитись з дітьми. Було страшно навіть торкатися це маленьке беззахисне дитя. 
– Це твій малюнок? – наші погляди злилися. 
– Так. – хитаючи головою промовив він. – Я сам його намалював. 
– Гарний кораблик, мені подобається. 
– Ви думаєте, це звичайний кораблик? – він встав зі свого ліжечка та став прямо переді мною. Оченята розгублено ходили то в ліво, то вправо, Тарас чекав відповіді. – Знаю думаєте. Всі так думають, геть усі, навіть мої товариші. Але, чесно, він не простий. Ви мені вірите? 
– Вірю.
Крім цього слова я нічого не могла йому відповісти. Він свято думає, що ця картинка якимось чином змінить його подальше існування в світі, який зроблений з несправедливості та втрат. Хіба я можу сказати, що не вірю якщо це і правда? Ні не можу, тому що переді мною сидить дитина і вона ще надто маленька аби дізнатися, що його мама і тато півроку як дивляться на нього з гори. Я не настільки бездушна скотина щоб взяти і остаточно забрати у дитини надію на краще. 
Віра у дорослих поверхнена, лише у дітей це явище дійсно глибоке та справжнє. Вона з’являється з моменту зародження малюка в організмі матері, тоді коли вона робить тест на вагітність і бачить дві лінії та радіє цьому. Дитина віддчувающчи щирі емоції, починає розуміти, що мама – об’єкт спокою. Тепер можна бути впевненим в тому, що її чекають і хочуть, щоб вона народилася на світ. Любов, обійми, тепло материнських рук, підтримка формує у дитини добре ставлення до себе та інших, розвиває її як особистість та лідера в подальшому житті. Відсутність батьків руйнує психіку дитини, вона боїться знову бути покинутою, їй важко вірити іншим, адже якщо найрідніші не взмозі любити, то чужим тим паче це не потрібно. Кожний поганий вчинок дитини, негатив або ж неслухняність – це спосіб звернення на себе уваги, вони лише хочуть бути потрібними, знати, що не байдужі, відчувати любов та бачити увагу. 
– Навіщо тобі кораблик? Він має для тебе якесь важливе значення? –запитала я роздивляючись картинку. 
– Має, дуже-дуже важливе. – я взяла дитину на руки. – Коли виросту, то побудую кораблик, щоб мої мама і татко повернулися. Я хотів відправитись з ними у  подорож, але мені сказали, що малим дітям туди зарано. А Ви знаєте, чому їх не пускають в ту місцевість? 
Я хвилинку думала, перебираючи можливі варіанти відповіді. 
– Там дуже холодно, можна захворіти. – мої руки гладили його по спинці. – Чи ти любиш зиму? 
– Ні, не люблю. Мені літо подобається. 
– І я теж не переношу зиму. – усміхнувшись сказала я. 
– А Ви вже були там, де холодно? 
– Майже. 
– І повернулись? 
– Так. Повернулась. 
– Вихователі говорили, що звідти не повертаються, а я знав що це не правда. 
Згадавши як сама ледве не втратила життя, нудота підступила до горла. Невже я могла думати про такі речі? Потрібно ще дуже багато часу аби вимолити прощення у Господа та сил, щоб ніколи не ступати на край прірви. Зовсім випадковим чином познайомилась з цим хлопчиком, який розумніший ніж я. Коротка розмова з ним кардинально перевернула моє уявлення про життя. Треба вчитися у дітей йти з відкритим серцем, навіть якщо воно пусте, і тоді обов’язково хтось захоче його навовнити по вінця.
Ми ще деякий час розмовляли. Тарас розповідав історії про маму і тата, я про чудові пиріжки з вишнями які раніше куштувала в лікарні. Виявляється хлопчик давно не їв солодощів, а ті які рідко давали в дитячому будинку відбирали старші. 
– Ви так схожі на мою маму. – сказав Тарас, десь посеред розмови про метеликів та гусениць. – Я дивлюсь на волосся і згадую маму. 
– Розумієш, в житті інколи таке буває. Ти коли тільки но народився теж був схожий на своїх товаришів, а потім виріс і змінився.
– Справді? Оце так новина. А якщо ми були схожі в дитинстві, то можемо бути братами? – запитав він тримаючи мій палець.  
– Ви можете бути тільки рідними друзями, тому що у вас різні батьки. 
– Все ж краще ніж бути одному, правда? 
– Так, маленький, правда.