«2»

Ранок. Моє відображення в дзеркалі страшніше ніж у фільмах жахів. Я не впізнаю себе. Ще вчора моє серце було повне надії, а сьогодні розтрощене на крихти. Як жити далі? Хоча жити для мене тепер абстрактне поняття. Точніше як існувати? Де брати сили фарбувати губи, одягати усмішку на обличчя, високі підбори та йти на роботу. Улюблена ваза з квітами не приносить радість, байдуже на те, що немає з чого приготувати собі сніданок, начхати на здоров’я. Начхати на все і всіх. Мене зруйнували і тепер я руїни. Холодні, цегляні руїни. Що робити далі? Підкажіть. Квартира мовчить, стіни теж німі. А я задихаюсь від надлишку повітря. Вперше хочеться повернути час назад та відмовитись від консультації лікаря. Дурна ідея була туди піти, правда?  
Я одягла широкий спортивний костюм, попленталась на кухню. В холодильну кілька пляшок пива, які чоловік взяв з запасом для футболу з друзями. Відкривши одну з них пластмасовою відмикачкою я пішла на балкон та сіла в крісло. За вікном вирує життя, а я ніяк не можу зібратись до купи. Неподалік дитячий майданчик, на ньому веселі дітлахи граються в ігри, щасливі матусі розмовляють про свою радість. Мабуть одна з них розповідає, що вчора в донечки почали лізти зубки і вони з чоловіком всю ніч не спали, показує світлини виписки з лікарні, стрічку якою перев’язували пелюшки, відбиток маленької ручки на соленому тісті. Інша хизується першими досягненнями сина, згадує про перший крок, першу усмішку від забитого м’яча. За кілька кроків від них тато вчить сина стояти на руках, віджиматися від підлоги та правильно присідати. Я маю тільки спостерігати за всіма цими видовищами, тільки спостерігати, тому що мені мріяти про таке навіть не можна. 
На підлозі випита пляшка пива, в руках ще одна повна. Попереду цілий день аби відкривати нові можливості, йти назустріч місту, радіти теплу, метеликам, квітам. Попереду багато чого, але не у мене. Зараз прогресує небажання щось робити, відмова від вулиці та спілкування зі знайомими. Хочеться сидіти наодинці пити алкоголь та слухати тишу. Нехай за вікном світло відбивається у всіх можливих варіаціях, нехай люди радіють, тому що живуть, нехай повітря вдихається простіше. Нехай все буде, як повинно бути, тільки щоб я не бачила всього цього. 

У моїй душі темрява. Я відчуваю що потихеньку згасаю як свічка від вітру, втрачаю себе справжню. Я більше не я. Лугівець Марія була до вчора, а тепер це просто жінка у якої попереду немає нічого, щоб могло стати сенсом життя. В серці пустир, засмічений великою горою відчаю, втратами та спаленими органами. Скільки ще я повинна отримати ударів в спину аби більше не прокинутись вранці, не ввімкнути телефон, не відповісти на повідомлення, припинити готувати вівсянку на воді, припинити їсти, дихати, жити. Більше не бути людиною. Але якщо глянути в моє серце, я вже нею не являюся.
З ванної кімнати чути як ллється вода, Антон чистить зуби та голиться. Очевидно у нього знову важлива нарада і йому обов’язково треба там бути адже ніхто крім нього не має права підпису. Десять хвилин, рівно стільки треба чоловікові, щоб зібратися, випити чашку кави з молоком та закрити за собою двері. 
– Ти чому так рано прокинулася? – запитав Антон тримаючи в руках порожню чашку. – Щось сталося? 
– Так. Сталося. Нам треба серйозно поговорити. – я встала з крісла та зачинила балкон. – Сядь будь-ласка. 
– Марія, ти що пила? 
– Зовсім трохи.
Антон стояв біля газової плити та робив тости. Його очі сяють, він щасливий і живий тілом та душею. 
– Я теж хотів з тобою поговорити. – він підійшов до мене ближче та поклав долоню на плече. – Розумієш, так більше тривати не може…. 
– Знаю. Я була в лікарні і там повідомили…
– Стривай. Мені важко говорити, але я мушу. – Антон сів поруч. – Нам не потрібна дитина. Я думав над цим і зрозумів, що не готовий до таких кардинальних змін. Знаєш, може це і на краще, що ти не ходила до лікаря.
«Але ж я ходила до лікаря» – лунало в моїй голові. Я говорила Антону за клініку, розповідала, що здавала аналізи та проходила повне медичне обстеження. Він вочевидь мене не слухав. 
– Антон!!!! – звернулася я до нього. – Послухай мене. 
– Ні, ти мене послухай! Вже не сила тримати в собі все, що потрібно давно сказати. 
Мої очі налилися слізьми. 
– Я йду від тебе. У мене інша жінка вже пів року. 
Я не вірю своїм вухам, він мене зрадив. Таке враження, що я чимось так завинила перед Господом, що він ось так в один момент зруйнував мене до останньої клітини, вщент зруйнував, викинув за борт життя як непотрібну річ, мотлох яких всім заважає нормально ходити. 
– Інша жінка… Ну що ж щастя вам. 
– Марія, ми можемо спілкуватися, бути друзями. 
– Якось без спілкування з тобою обійдусь, знаєш. – відповіла я відкриваючи пляшку пива. – Можеш йти!! 
– Не треба тобі пити – чоловік намагався вирвати з моїх рук пляшку. – Припини пити!!! Ти ж ніколи не вживала алкоголь. 
– Не вживала, а вже почала. Яке тобі до того діло???!?? Йди, вона чекає на тебе. 
– Я потім речі заберу – говорив він в дверях кухні. 
– Мені байдуже. 
Не хотілося влаштовувати істерики, бити посуд, кидатися в ноги та бігти за ним аби він одумався та змінив рішення. Раніше вважала, що неправильно відпускати людину яку любиш, з якою йшов пліч о пліч певний період життя, а тепер розумію, що по-іншому вчинити просто не можу. Навіщо приносити страждання, якщо хтось може зробити щасливим. Так, зізнаюся, це надзвичайно складно, та ще складніше бачити в очах ненависть. 
Ось так легко Антон пішов, зачинив двері нашої квартири і розпочав життя з чистого аркушу, без мене. Як добре що я не встигла сказати про обстеження та свою безплідність. Не так жалюгідно виглядаю в його очах, коли він не знає правду. Дякуючи Всесвіту, у мене з’явилася ще одна вагома причина піти з цього життя назавжди. Мене більше нічого не тримає на цій землі. 
Я вийшла з кухні дрібними кроками, човгаючи шкарпетками по паркеті та пішла до ванної. Антон не забрав гель для гоління, крем для чутливої шкіри, зубну пасту та щітку. На вішаку його блакитний рушник, який ми купили минулої осені в Харкові коли заселялися в готель. Поруч висить улюблена чорна футболка з написом «Never give up», що в перекладі означає «Ніколи не здавайся», чисті шкарпетки та спортивна кофта. Речі пахнуть парфумами з Мілану та кондиціонером для прання. Наші халати висять поруч, така звичка вішати їх з початку проживання разом. Це своєрідний ритуал, який нагадував нам, як важливо триматися близько один до одного, тому що так тепліше.
Наш щасливий шлюб закінчився так миттєво, як і почався. А сім років тому, Антон кричав на все місто, що ніколи мене не залишить, говорив всім як до нестями любить мене і зробить все, щоб я завжди усміхалася. Він говорив, що я не буду знати як виглядає сум та образи. Ми давали клятву підтримувати один одного в горі і радості, вірити тому, кого обрали, бути одним цілим. Чесно, все так і було до певного моменту. Згодом ейфорія від одруження припинила стояти за нашими спинами, а на її зміну прийшла рутина буденності. 
Фредерік Бегбедер писав, що любов живе три роки. У нас вона була трохи більше вказаного терміну. Хоча я до сих пір не знаю, що значить це слово «любити». Невже відчувати таке почуття дано не кожному? Невже все що відбувається з нами це всього лише наші вигадки і кохання взагалі не існує? А може воно настільки широке за значенням, що досі повністю не вивчене вченими.