Частина I «1»

Клініку на цій вулиці я часто обходила десятою дорогою, тому що ніколи не було причин відкривати ці зелені двері, ступати на цегляні сходинки, вітатися з охоронцем та реєструватися у чергової медсестри. Я обминала її завжди….До сьогодні.
Коли на мою електронну адресу прийшло повідомлення від лікаря, мені здалося, що це сон. Не так просто було потрапити до нього на консультацію. Прокопенко Борис Віталійович був одним із небагатьох спеціалістів у Києві, який в буквальному сенсі слова жив своєю роботою. Його графік розписаний по хвилинам і отримати від нього згоду на прийом велика вдача.  
Ця новина дала мені маленьку надію на те, що у свої двадцять дев’ять років все таки стану мамою. Я не можу дочекатися, коли ми з чоловіком зможемо купувати гарненькі речі для малюка, відвідувати курси молодих батьків, робити ремонт у вільній кімнаті та гладити разом мій округлий животик. Не те що ми не хотіли мати дітей, просто було обмаль часу думати про пелюшки та молочну кашу. Зараз у нас є квартира у центрі міста, дорогий автомобіль, престижна робота чоловіка, моє видавництво та багато можливостей для подорожей та інших дрібних речей, які робили життя ще більш яскравим.
Кілька тижнів тому я відправила заявку аби пройти повне обстеження, дізнатися про стан свого здоров’я і ось нарешті цей час настав. Я стояла на вузенькій стежині, яка вела до центрального входу, вдихала чисте липневе повітря та вірила, що згодом моє життя зміниться на краще. В кишенях телефон зроблений на мінімально тихий режим, щоб ніхто не турбував мене у такий відповідальний момент. Погода була сонячною, на небі жодної хмаринки, навколо розквітало літо. До лікарні я прийшла на пів години раніше назначеного часу, тому не знаючи що робити аби хвилини проходили швидше, я присіла на дерев’яну лавку поруч з охоронцем. 
– Доброго дня, Вам! – с посмішкою сказала я чоловікові у формі. – Як справи? Цукерку хочете?   
Він подивився на мене як на божевільну та не сказавши жодного слова, простягнув руку. 
– А цукерка шоколадна? 
– Ттттак. 
– Тоді давайте. – відповів охоронець з радісним поглядом.
Я дістала з чорної сумки цілу жменю цукерок і висипала їх йому на коліна. 
– Пригощайтесь. 
– Дякую. Мене Артем звати. 
– Приємно познайомитись, Марія. 
Охоронець Артем розглядав кожну цукерку, обережно розмотуючи складав фантики до пакету. 
– Смачні Ваші цукерки, я такі не куштував. – говорив він пережовуючи грильяж. – Дорогі напевно? 
– Не знаю, це чоловік купував. Мені теж вони дуже подобаються. Ми купили їх в одному із магазинів Парижу, а там за солодощі якщо в гривнах рахувати мінімум триста гривень за кілограм треба віддати. 
– Нормально так. Я собі дозволити не можу. – сумно відказав Артем. – Треба кілька для племінниці залишити, нехай і вона скуштує. 
Я дивилася як він складає цукерки до кишені своєї дешевої куртки і серце боліло від несправедливості. Мені завжди було шкода людей, які працюють по дванадцять годин на добу і все одно мало чого мають. Наші друзі говорять, що нам легко адже ми ні в чому собі не відмовляємо, хоча навіть не здогадуються якою ціною нам це все дісталося. Завжди простіше спостерігати зі сторони і подумки заздрити, нічого не знаючи про суть цієї складної робити над собою. Мало хто знає, що два роки тому на конференції в Єгипті, ми ледве не загинули повертаючись з прогулянки до готелю. Тоді з в’язниці втекли банда грабіжників та в одному із кафе, взяли в заручники десятьох людей. Коли я під прицілом автомата молила Господа про порятунок, то не думала про долари та коштовності. Хотілося просто повернутися до Києва живими і здоровими. 
– Тримайте ще цукерок для племінниці. Думаю дитина буде щасливою.
– Дякую Вам, Маріє. Хоча це так дивно пригощати мало знайому людину дорогими цукерками. 
– Нема за що. Як племінницю звати? Скільки їй рочків? – запитала я, поглядаючи на телефон. 
– Олеся. В березні буде п’ять. Така маленька, а так багато пережила в своєму короткому житті. 
– Мені теж в цьому місяці день народження. Бачте який збіг. А що сталося? 
– Батьки потрапили в аварію та загинули, а вона тепер в дитячому будинку. Знаєте, у мене душа крається від того, що я не можу забрати це маленьке диво до себе. Мешкаю на орендованій квартирі, роботи постійної немає, ледве кінці з кінцями зводжу, хоча закінчив університет фізичної культури з червоним дипломом. 
– Шкода, що так вийшло. Та рано чи пізно все буде добре і добрі люди вам обов’язково допоможуть. – відповіла я ледве стримуючи сльози. 
– Дуже хочеться в це вірити. 
– Ось тримайте – я простягла йому свою візитку. – Дзвоніть якщо треба буде якась допомога. Ви вибачте вже час до лікаря йти. Бувайте. Спасибі за те, що скоротили очікування. 
– Бувайте. Вдалого дня. 
– І Вам вдалого. 
Біля кабінету Бориса Віталійовича мене зустріла медсестра з помітними зморшками на обличчі. Її червоні очі в окулярах з коричневою оправою здавалися такими великими, наче їх збільшила лупа. Вдягнена в медичний халат з блакитними круглими ґудзиками та спеціальну шапочку з під якої виглядали сиві пасма волосся. На вигляд медсестрі років п’ятдесят, але якщо придивитися на обличчя уважніше, то можливо і більше. Мабуть вона працює тут половину свого життя заради трудової книги та стажу, щоб швидше вийти на пенсію. Скоріше всього живе в маленькій квартирі на околиці Києва, у якій давно не робився ремонт, їздить на дачу, вирощує огірки та помідори, годує кроликів, курей та гусей. На вихідні до неї приїжджають внуки, вона пече їм пиріг, а вони крадуть свіжий хліб, втікають на вулицю аби погратись в хованки. Невже через два десятки років я буду такою? Хотілося б такою бути. 
– Ей, жіночка! – звернулася до мене медсестра. – Бориса Віталійовича  зараз немає. 
– А де він? 
– На операції, вже третю годину там. Бідненький не їв нічого зранку, відразу на операцію пішов. Я пиріжків принесла, а він і їх не встиг взяти. – говорила вона розв’язуючи пакет. 
– Довго ще триватиме операція? 
– Не знаю….Ніхто не знає. Один Бог знає, що з нами через годину станеться і чи дійдемо ми після роботи додому. – сумно відповіла вона. 
Як не хотілося мені це розуміти, але говорила медсестра цілковиту правду. Ось так буває вийдеш за булочками ввечері в магазин, а прокинешся вже в холодній палаті з перебинтованою головою і без золотих сережок. Ніхто не може передбачити чергове падіння зі сходів або перелом руки, тому що зверху нас контролює Володар світу. Навіть ті, хто вміло гадає іншим на кавовій гущі, про своє майбутнє ні сном, ні духом. Як би не намагалися заглянути у вікно іншої сторони реальності, для них там повна темрява, темніша ніж коли ми закриваємо очі аби помріяти про великі речі. 
– Можна я його тут почекаю? Просто тихенько посиджу, журнал почитаю або плакат. – запитала я. 
– Звичайно. 
– Дякую. 
– Хочеш  пиріжка? Я сама пекла сьогодні вранці.
– Ні…Хоча. А з чим вони?
– З вишнями. – радісно відповіла жіночка. 
– Тоді буду. Я їх обожнюю. У мене з ними пов’язані дуже особливі спогади. 
Медсестра відкриваючи прозоро-рожевий пакет з ручками (моя бабуня називає такі «маєчки») дістала два пиріжки та простягла мені. 
– Та навіщо так багато? З мене і одного цілком вистачить. – заперечила я та поклала зайвий пиріжок до пакету. 
– Два не багато. Ти ще не бачила скільки мій дід їсть, ото дуже багато, а це так – крапля в морі. – говорила вона с посмішкою. – Знаєш, він дуже любить пиріжки, його улюблені з печінкою та картоплею. Завжди напікаю величезну таріляку, а до вечора  жодного не лишається. 
– Чоловіки всі їдять як не в себе. Мій теж такий. 
Згадуючи про чоловіка, завжди усміхаюсь як дитина, коли їй приносять яку-небудь іграшку. Так і я радію йому, адже він подарунок долі. Інколи не віриться, що він справді мій. Вперше ми зустрілися в коридорі університету, тоді він чи від хвилювання, чи то від дурості вивернув на мій одяг піднос с супом. Як би мені сказали, що цей дурень, як я його назвала згодом, стане моїм чоловіком то я б розсміялася йому в обличчя і дала фірмового під затильника від мого дідуся.
– Смачний у Вас пиріжок. Я такі робити не вмію. 
– Нічого страшного навчишся. – відповіла медсестра перекладаючи величезну гору бланків на іншу поличку. – Бери ще пиріжок, якщо хочеш, не соромся. 
– Я б з радістю, але з таким успіхом поїдання Ваших смачних пиріжків, завтра не зможу одягти улюблену сукню, замала буде. 
– Не мели дурниць!!! 
– Та чесно. Я до повноти стильна, навіть дуже. 
Медсестра поглядом обвела мене з голови до п’ять та усміхнулася. 
– А з першого погляду і не скажеш, така худенька. 
– Ой це все дієта та фітнес. 
Мені важко зізнатися навколишнім, а особливо собі, що постійне обмеження в їжі набридло мені до самісіньких кісток. Прокидаюся з думкою про вівсяну кашу на воді без цукру, масла, інших домішків, які збільшують калорійність, лягаю спати з петрушкою в роті. Інколи нудить від вигляду салату та білків варених яєць. Але по іншому я жити не можу, тому що аби досягти своїх цілей треба відмовлятися від багатьох речей, натомість завжди виглядати веселою, щасливою з сяючими очима. 
Ніхто не здогадується, що коїться всередині людини, яка на всі образи у відповідь усміхається, рідко плаче на людях. Ну звичайно, це ж так легко ховати від сторонніх всі причини свого болю, які нещадно руйнують серце, це ж так просто не говорити про переживання, запевняти всіх про своє безтурботне існування. Це легко, якщо ти не жива людина, а статуя. Так от людині у якої є душа, зробити це дуже непросто. Дієта лише одна із відмовок про небажання розповідати знайомим чому я за останній рік так сильно схудла. Я говорю їм, що очі червоні від читання, хоча насправді не сплю ночами. Часто сиджу на кухні з телефоном в руці і чекаю на дзвінка, якого вже ніколи не буде. До чоловіка у мене не кохання, скоріше всього повага. Він врятував мене, коли я майже втратила сил аби жити, він став моїм повітрям та подихом.
Ми ще десь пів години розмовляли з медсестрою про всілякі дурниці. Я пригощала її цукерками, а вона тими самими пиріжками з вишнями. Ось так за душевною розмовою з хорошою людиною не помічаєш як проходить час, забуваються тривоги, зникають думки про роботу, гроші, конференції та наради. Мені справді подобається справа, якою я займаюся, але коли треба писати звіти починаю жалкувати, що взагалі вплела себе в ці тенета. Без мене молоді працівники і кроку ступити не можуть, постійно телефонують та запитують про найдрібніші деталі. А я не дуже вмію відмовляти, тому завжди знаходжу слова аби підбадьорити їх, щоб вони не хвилюватися, тому що колись теж була такою незграбою, у якої все валиться з рук, постійно губляться папірці, а в записній книжці купа телефонній номерів. 
– Оооо, а ось і наш Всемогутній Борис. – радісним голосом промовила медсестра. – Як операція? Все добре? 
– Як завжди, все прекрасно. – відповів він тихим, змученим голосом.
Із за своїх роздумів я трохи випала із реальності і не помітила як лікар вже стояв за моєю спиною. Я трохи по іншому його уявляла, точніше зовсім не так уявляла. Думала, що він сорока літній чоловік із зайвою вагою та розширеними венами на ногах, а він молодий спортивний хлопець, вірогідно з кубиками на животі, виразними вилицями та гострим підборідям. 
– Добрий день. Я Марія. 
– Добрий. Яка Марія? 
– Та сама, що Вам заявку відправляла, а Ви мені позитивну відповідь у повідомленні на електронну адресу прислали. Пам’ятаєте?
– Не зовсім, але проходьте.
О Господи, яка я дурепа. Ну як він може мене пам’ятати, якщо зроду в обличчя не бачив. Повела себе як дівчинка підліткового віку. Мабуть думає, що я якась божевільна. 
– Не стійте в дверях, проходьте. 
Він запросив мене присісти на кушетку. Поки лікар переодягався та мив руки, я встигла перечитати всі плакати, які висіли на стінах. Інформація була найрізноманітнішою: поради проти боротьби з алергією, написи про шкоду куріння та картинки зі станом легень курця. Прочитавши про все це я дуже зраділа тому, що не палю цигарок. Колись в дитинстві, років в тринадцять  намагалася курити, але мені не сподобалось і з того моменту від одного виду сигарет мене нудить. Інколи дивуюсь  висоті своєї сили волі не вживати алкоголю, коли весь офіс на вечірках напивається до відмови свідомості, не їсти смаженої картоплі на ніч та м'яса. Я вмію не шкодити своєму здоров’ю, натомість легко руйную душу роздумами. 
– Вибачте, що змусив Вас чекати. З якою метою пришли? – запитав Борис відкриваючи журнал відвідувачів.
– Ну яяяя. 
– Повторіть, як вас звати?
О боже , нерви не витримують.
– Марія. Марія Лугівець, двадцять дев’ять років, номер тел…. 
– Не поспішайте. По-порядку будь-ласка. Марія Лугівець, правильно?
– Так Ви праві. 
– Не завжди такий розсіяний, тільки сьогодні. День не дуже вдалий, тому вибачте. – жартома промовив він.
Я дивилась на нього байдужим поглядом, в моїх очах було присутнє тільки почуття очікування та бажання скоріше отримати всі необхідні  направлення на аналізи та процедури. Якось раніше я так не хвилювалася як зараз. Чим ближче подія, тим стрімкіше мій спокій летить в прірву. Мені хотілося швидше вийти з цього кабінету, пройти обстеження та розповісти все чоловікові. 
– Якщо Ви не проти, я вип'ю трохи кави, а то очі вже майже злиплися. – він налив собі напій в білу чашку та відкривши вікно, сів на широке підвіконня.
Якщо зараз він ще пиріг їсти почне, то я точно з глузду зійду, а перед цим викину його із вікна і жодної секунди не буду про це жалкувати. 
Про вікно це звичайно жарт був, до таких кардинальних рішень вдаватися не буду, не настільки смілива аби втратити право на свободу, тому просто мовчки чекатиму поки Всемогутній лікар Борис закінчить ритуал з кавою та приступить до своїх обов’язків.
Я поглянула на годинник, він показував пів на шосту. Через годину чоловік прийде додому з роботи, а у нас навіть хліба немає і в холодильнику миша повісилась. У нашій сім’ї прийнято, що продукти завжди купую я і чоловік не намагається якось змінити. Єдине, що він може купити так це пива та сухариків до них, на все інше не вистачає часу.
 – Може щось хочете? Цукерку, тістечка, чаю? – він встає з підвіконня та сідає за стіл.
– Щастя.  
– Що не зрозумів? 
– Не звертайте уваги, то я так бовкнула не подумавши. 
В кабінеті лікаря несамовито запахло препаратами, наче їх ампули щойно при мені відкрили. Раніше я не відчувала цього запаху, хоча все повинно бути навпаки. Спочатку відчувається, а потім звикається. Та у мене завжди все виходить в протилежному напрямку.
– Так добре, досить розмов. Давайте про важливе. 
Ну нарешті. 
Лікар дістав з шухляди ноутбук, трохи почекав поки він загрузиться та почав друкувати. Пальці голосно натискали на клавіші, звук від них було чути в усіх кутах кабінету. 
Я сиділа та чекала. Як завжди чекала. 
– А можна питання? – промовила я, щоб порушить гнітючу тишу між нами. Мої ноги тремтіли, на руках з’явилися не зрозумілі червоні цяточки. 
– Можна, якщо це не пароль від моєї сторінки в соціальній мережі – його вуста розплились в посмішці. 
Не дуже доречно було зараз жартувати поки я в очікуванні ледве стримуюсь, щоб не пообгризати всі нігті. У мене звичка з дитинства щось гризти. Ручки, олівці постійно були надкушені, мене не спиняло навіть те, що мама мастила їх пекучою маззю або червоним перцем. Я стримувалась як могла, але від хвилювання на уроці англійської мови, коли тривала контрольна робота, забула і облизала верхівку ручки. Що було тоді з моїми губами можна не говорити, все зрозуміло без пояснень.
– Чому Вас називають Всемогутнім? 
– То медсестри вигадали років п’ять назад. Тоді всі матусі народжували здоровеньких дітей. З того моменту пішло поїхало. Зараз всі мої пацієнти якщо потрапляють до мене в руки, після наркозу прокидаються іншими людьми. – секунда пауза. – А я радію їх видужанню так, наче сам оновився. Але не думайте, я не хвалюся. 
Відірвавши погляд від мобільного телефону, я прямим поглядом подивилися йому в очі. Ці два карі люстерця випромінювали добро, втому та відчай. Мені здалося, що він за кимось дуже сильно сумує, наче когось дуже важливого немає поруч. Я дивилася в його очі і бачила свої, такі ж самі, які віддано когось кохали, хвилювалися і хотіли стати веселими. Кажуть такого не буває, але ж я знаю, що біль іншого можна побачити за сотню кілометрів, адже він однаковий, тільки на поверхні проявляється у кожного по своєму. 
– Як на мене це чудово, що вони Вас так називають. 
– Можливо. 
– Дуже класно звучить. 
– Якщо зізнатися, то мені теж подобається. Знаєте, я акушер-гінеколог зі стажем за спиною в п'ятнадцять років, коли беру народжене малятко до рук то плачу. 
– Думаю тим, кому Ви допомогли пощастило. 
– Все, Марія, досить про мене, а то ми з Вами до самого вечора так базікати будемо. Давайте краще поговоримо про те, що Вам треба робити. 
Борис Віталійович знайшов в кишені ключі від шухляди та дістав з високої шафи стопку бланків. 
– Зараз я випишу направлення на аналізи. Завтра прийдете на дев’ять годин ранку аби пройти повне обстеження. Потім після аналізів я вас чекатиму в кабінеті №14 на УЗД. – лагідним голосом промовив лікар. 
– Добре. 
– Ось направлення. – Борис Віталійович простягнув папірець. – Чекаю Вас завтра. 
– Дякую. 
– До побачення. 
– І вам того ж. 
Біля виходу з кабінету, моє серце почало шалено битися. Я не могла контролювати все що зі мною відбувалося, попливла ручка дверей в очах двоїлося.
– Марія, ви телефон забули. - лікар підійшов до мене ближче.
Після його слів я наче прокинулась.  
– Спасибі. 
– Нема за що. Будьте уважніші. 
Коли я вийшла, медсестри на своєму робочому місці уже не було. Їй на заміну прийшла молоденька практикантка, яка відразу пронизала своїм глибоким поглядом. Такі дівчата яка ця, ніколи мені не подобалися. За милою зовнішність криється зміюка, що за будь-якого критичного моменту обмотає шию та задушить.
Не здивуюся, якщо у неї роман з Борисом Віталійовичем. На такого чоловіка як він не звернути увагу просто не можливо. Харизматичний, добрий, не погано заробляє, має можливість купувати подарунки, водити по дорогим ресторанам і возити на курорти за кордон. А що ще крім цього потрібно молодій симпатичній дівчинці. Чомусь єхидні кішки з легкістю вміють обкручувати нормальних чоловіків навколо пальця та досягати того, чого їм потрібно. Вони ж бо як зачакловані вірять кожному слову, моляться на своїх ікон. 
З лікарні я вийшла в сім годин вечора. Навіть не помітила як провела тут пів дня. Чоловік мабуть вже дома, тому що дзвонив кілька разів. Я повільно йшла вузенькою стежиною до метро, рахуючи кроками плиточки на підлозі. Далеко за горизонтом згасає сонце, люди поспішають до своїх сімей, у руках несуть величезні, важкі пакети з покупками для того, щоб приготувати смачну вечерю. Приємно знати, що тебе вдома з нетерпінням чекають, не тільки тому що ти принесеш торт або яблука, вони чекають бо ти важливий і тебе люблять. А ще приємніше хотіти повертатися додому, не зважати на перехожих, не чекати ліфту, а бігти східцями, щоб не витрачати часу на дурниці. Яке це блаженство відкривати своїм ключем двері і з порогу вдихати запах овочевого супу, вішати пальто на вішак, одягати рожеві кімнатні тапці та радіти безтурботним вечорам з коханою людиною. У мене теж все це було, ненадовго. Тепер я просто уявляю всі ці щасливі моменти, коли поруч  людина відкриваючи дверцята холодильника мені майже чужа.
До будинку зазвичай я дістаюся за двадцять хвилин, але зараз для мене ці хвилини тривають в три рази повільніше. Не знаю що коїться зі мною. Не розумію як витягти себе з лап депресії. Я втомилася. Втомилася від роботи, чоловіка і його друзів, які майже кожного дня збираються на нашій кухні. Мене дістали постійні проблеми з автомобілем, він ламається по три рази на місяць, нудить від запаху бензину. 
Хочеться спокою.
Після того як я відвідала супермаркет та простояла в черзі пів години, тому що саме сьогодні, саме в цьому магазині скидки, на годиннику була дев’ята. День майже скінчився. На вулиці людей з кожною хвилиною стає менше, у вікнах наче ліхтарики загорається жовте світло. Біля мого під’їзду самотні пси скавулять від безпорадності, а пенсіонерки завершають процес дихання свіжим повітрям та прогулянки перед сном.
Одна, дві, три, чотири….шість сходинки лишаються позаду. Мої ноги волочаться окремо від тіла, вони ватні. Руки терпнуть, я ледве відкрила двері квартири. Темрява. Його немає вдома, я зітхнула з полегшенням. Можна хоч трохи побути наодинці. Опіка чоловіка приїлася настільки сильно, що складається враження ніби я мала дитина, яка сама навіть шнурівки зав’язати не може. Раніше мені подобалась така увага, але з роками набридла. Я знаю кожне його слово, помічаю ледве не всі зморшки під час наших серйозних розмов. Я знаю про нього якщо не все, то багато. Треба подзвонити йому, дізнатися чому він так довго затримується на роботі. Вгамувавши свій напад смутку я почала хвилюватися цій відсутності, адже він ніколи не приходив так пізно, завжди повертався вчасно, як за розкладом. 
В духовій шафі смажиться качка з картоплею, салат з помідорів та огірків заправлений оливковою олією стоїть на столі.  Минуло дві години від моменту мого повернення додому, а чоловіка досі немає. Я б з радістю почекала його до ранку, але обстеження для мене зараз найголовніше, тому думаю він не образиться, якщо сам покуштує приготовлену страву.