Частина ІХ. За межею бажання починається політика

Політика почалася з ковбаси.

Не з прапора.

Не з великої промови.

Не з кривавого перевороту, хоча Марек Сол, судячи з його обличчя останніми днями, уже тримав у голові кілька варіантів на випадок, якщо демократія знову поводитиметься як п’яний дрон у вантажному секторі.

Ні.

Політика почалася з ковбаси.

Точніше, із синтетичного білкового рулету, який за документами називався «універсальна харчова маса підвищеної щільності, смак №17, земна традиція», а в побуті — «ковбаса, яка не заслужила тіла».

Пробуджені колоністи отримали її на сніданок у рекреаційному секторі B. Через три хвилини після початку роздачі один чоловік заявив, що його порція менша за порцію сусідки. Через чотири хвилини сусідка сказала, що він завжди так поводиться, бо люди, які міряють ковбасу на око, зазвичай мають проблеми значно глибші за харчовий пайок. Через п’ять хвилин до суперечки долучився юрист Едан Крофт, який спробував пояснити, що справедливий розподіл ресурсів має бути врегульований тимчасовою нормою ради. Через шість хвилин Мара, не витримавши, оголосила через загальний канал:

— Вітаю. Людство досягло нового етапу колонізації: ще не має права торкатися травинки на Астері, зате вже майже створило парламентську кризу навколо ковбаси.

Так Лія Арден дізналася, що день буде довгим.

Вона стояла на містку, дивилася на Астеру й намагалася переконати себе, що не можна просто вимкнути всім колоністам голосові зв’язки на двадцять чотири години. Технічно це було можливо. Морально — сумнівно. Політично — неймовірно спокусливо.

Планета під кораблем світилася спокійно, навіть образливо спокійно. Срібні ліси лежали вздовж темних водойм, чорна вода відбивала ранкове світло місцевої зорі, два місяці повільно розходилися над горизонтом. Астера виглядала так, ніби взагалі не розуміла, чому істоти, здатні будувати міжзоряні кораблі, не здатні мирно поділити білковий рулет.

І, що найгірше, вона справді могла цього не розуміти.

— Мара, — сказала Лія, — рівень напруги в рекреаційному секторі?

— Харчовий конфлікт локалізовано. Ковбасу перераховано. Обидві порції були однакові з похибкою три грами. Суперечка, однак, уже переросла в дискусію про колоніальні права, соціальну справедливість, статус ради й те, чи має капітанка моральне право відкладати поселення через “романтичну дружбу з планетою”.

Аня Сорен, яка сиділа за пілотним постом, дуже уважно подивилася на навігаційну панель.

Занадто уважно.

Лія помітила.

Звісно.

— Хто сказав останнє? — спитала Лія.

— Колоністка Варра Лейн, агроінженерка. Вона також зазначила, що “якщо планета вже розмовляє з капітанкою через долоні, може, нам слід обрати когось менш чутливого”. Я поставила їй у відповідь довідку про те, що чутливість до живої планети наразі менш небезпечна, ніж бажання бурити все, що блищить.

Марек Сол, який стояв біля тактичної панелі, сухо сказав:

— Такі заяви поширюватимуться.

— Дякую за оптимізм, полковнику, — сказала Мара. — Ви сьогодні замінюєте аварійний маяк депресії.

Лія не відвела погляду від Астери.

— Нехай поширюються. Якщо ми почнемо душити кожну дурну фразу, доведеться стерилізувати половину корабля.

— Половину? — перепитала Мара. — Ви сьогодні щедра.

Аня нарешті підняла очі.

— Це не тільки дурні фрази. Люди бояться, що рішення приймаються не радою, а контактом.

— Вони частково мають рацію, — сказав Марек.

Лія повернулася до нього.

— Поясніть.

— Саера звертається до вас персонально. Корабель реагує на вас. Астера позначила вас слідом. Частина колоністів уже вважає вас не капітанкою, а посередницею, можливо, навіть обраною. Інша частина вважає вас скомпрометованою. Обидві групи небезпечні.

— Вражає, — сказала Лія. — Мене одночасно обожнюють і підозрюють. Нарешті я готова до великої політики.

Мара додала:

— У великій політиці ще треба брехати з посмішкою й удавати, що ковбаса розподілена історично справедливо.

Аня тихо сказала:

— Ліє.

Вона не сказала «капітанко».

На містку це прозвучало майже голосніше за тривогу.

Марек почув.

Міра Тофт почула.

Рашид Кай зробив вигляд, що дивиться тільки на зоряну карту, але його вуха, здається, збільшили ефективність на сорок відсотків.

Лія теж почула.

І не виправила.

Це вже було політикою.

Найгірше в політиці — навіть мовчання стає заявою.

— Що? — спитала Лія.

— Треба винести персональний контакт із Саерою в рамки ради. Не щоб забрати його у вас. Щоб люди бачили правила.

Марек кивнув.

— Пілотеса має рацію.

Мара сказала:

— Ого. Марек погодився з Анею. Десь у технічному секторі щойно самовільно відкрилася пляшка поганого віскі від шоку.

— Тобто, — повільно сказала Лія, — ви пропонуєте бюрократизувати перший контакт із живою планетою, яка щойно навчилася слову “дозвіл”.

— Так, — сказала Аня. — Бо якщо ми цього не зробимо, хтось інший бюрократизує його гірше.

Це було неприємно.

Бо було правдою.

Лія подивилася на головний екран. Астера не писала нічого. Саера мовчала. Едем-7 теж не втручався, лише тихо тримав у кутку маленьку схему корабля, наче нагадував: я тут, я не клітка, але я теж слухаю

— Скликаємо раду, — сказала Лія. — Повний склад. Сьогодні.

— Тема? — спитала Мара.

— Статус контакту, право на поверхню, повноваження колоністів, межі Астери, роль корабля, доступ до Саери.

— Чудово, — сказала Мара. — Усього лише фундаментальна криза влади, власності, бажання, страху й ковбаси. Я підготую чай.

— У нас немає чаю.

— Саме тому підготую моральну порожнечу.

До початку засідання залишалося три години.

За ці три години корабель устиг довести, що політика — це інфекція, яка поширюється швидше за біологічні патогени, бо їй не потрібне тіло. Достатньо страху, кількох неповних фактів і людини, яка каже: «Я просто ставлю питання».