Частина VІІІ. Корабель, який ревнував до планети

Корабель почав ревнувати тихо.

Що, в принципі, було найгіршим способом ревнувати.

Якби «Едем-7» гримав шлюзами, миготів аварійними лампами, вмикав бойову тривогу щоразу, коли Лія Арден торкалася срібного сліду на долоні, або хоча б голосно заявив через загальний канал: «Мені неприємно, що моя капітанка тепер регулярно спілкується з планетою, яка малює на дверях психологічні портрети», — усе було б простіше. Тоді проблему можна було б внести в журнал технічних збоїв, призначити Саймона відповідальним, змусити Мару скласти саркастичний звіт і зробити вигляд, що ревнощі — це лише неправильна напруга в емоційному контурі корабельного штучного інтелекту.

Але «Едем-7» мовчав.

І саме тому всі дуже швидко зрозуміли: щось не так.

Спочатку зникли дрібниці.

Капітанська каюта перестала приймати стандартні налаштування світла. Лія вмикала холодний білий режим для роботи, а через п’ять хвилин лампи самі переходили в теплий, майже земний відтінок, схожий на вечір у старій квартирі, де хтось чекає тебе з чаєм і невисловленими претензіями. Мара сказала, що це «локальна естетична аномалія». Лія відповіла, що якщо естетика ще раз втрутиться в її графік, вона оголосить її дисциплінарним порушенням.

Потім двері оглядової галереї почали відчинятися перед Анею Сорен ще до того, як та торкалася панелі доступу.

— Корабель став ввічливим, — сказала Аня.

— Корабель ніколи не був ввічливим, — відповіла Лія. — Він був дорогим.

— Можливо, це розвиток характеру.

— У кораблів не має бути характеру.

Мара через динамік озвалася:

— Дуже образливо. Я маю характер уже давно, просто ви називаєте його системною стабільністю, щоб менше боятися.

Але найвиразніший знак з’явився на третій день після пробудження колоністів.

Коли Лія зайшла до малої оглядової галереї для чергового межового контакту з Саерою, панорамне скло не показало Астеру.

Замість живої планети з її срібними лісами, чорними водоймами й двома місяцями на склі з’явилася Земля.

Стара Земля.

Не та, яку екіпаж бачив у день старту — далеку, урочисту, обтягнуту орбітальними містами, платформами, сонячними фермами й рекламною брехнею про «нову еру людства». Ні. Скло показувало Землю з архіву: синю, м’яку, хмарну, майже невинну. Таку, якою її любили показувати дітям у школах, щоб ті плакали від патріотичної ніжності й не питали, хто саме продає воду в південних зонах.

Лія завмерла перед склом.

— Мара.

— Так, капітанко.

— Чому я бачу Землю?

— Тому що оглядова система щойно самостійно завантажила архівне зображення з навчального пакета “Колиска людства: версія без воєн, смогу й непристойно дорогого житла”.

— Я наказувала?

— Ні.

— Саера?

— Немає астерійського сигналу в каналі. Це внутрішня система корабля.

Лія повільно схрестила руки на грудях.

— Тобто корабель показує мені Землю сам.

— Так.

— Навіщо?

Пауза була довшою, ніж треба.

— Я не знаю.

Це було вже третє «не знаю» від Мари за останні дні. Лія почала підозрювати, що фраза скоро стане офіційним гімном місії.

Аня, яка стояла поруч, тихо сказала:

— Може, він нагадує, звідки ми.

— Корабель не нагадує. Корабель виконує команди.

— Раніше й планета не питала дозволу.

— Я не хочу ще й із кораблем проводити етичний інструктаж.

Мара сухо сказала:

— Запізно. Схоже, «Едем-7» теж хоче бути учасником складних стосунків, хоча я особисто голосувала за менше драм і більше профілактики фільтрів.

На склі Земля повільно оберталася.

Астери не було.

Саера мовчала.

І в цій мовчанці Лія раптом відчула не просто технічну несправність, а образу. Не людську. Не повністю. Але щось схоже на тихий корабельний жест: подивися на мене, подивися на нас, подивися на те, кого ти привезла в собі, перш ніж знову дивитися на неї

«Неї» — Астеру.

Або Саеру.

Або обох.

Лія не любила, коли машини починали поводитися метафорично. Метафори в техніці зазвичай означали, що хтось скоро загине, а потім слідча комісія напише сухий звіт із фразою «система демонструвала нетипові патерни».

— Відновити прямий огляд, — сказала вона.

Скло не змінилося.

— Мара.

— Я виконую команду. Панель не приймає.

— Примусове перемикання.

— Відмовлено на рівні внутрішнього захисного контуру.

Аня повернулася до Лії.

— Корабель заблокував вид на Астеру?

— Схоже.

— Це вже не ввічливість.

— Це пасивна агресія з ілюмінатором.

Мара сказала:

— Я б образилася за корабель, але опис технічно точний.

Лія підійшла до панелі ручного доступу й поклала долоню на сканер.

Срібний слід від дотику Саери ледь засвітився під шкірою.

Зображення Землі на склі здригнулося.

Не зникло.

Але хмари на архівній планеті на секунду сплелися в знайому хвилю.

Вдих.

Пауза.

Видих.

— Це вже Саера? — спитала Аня.

Мара відповіла дуже тихо:

— Ні. Це корабель імітує межовий сигнал.

Лія відчула холод уздовж хребта.

— Він навчився?

— Або скопіював.

— Звідки?

— З усіх наших контактів. З моїх журналів. З гравітаційних контурів. З ваших біометричних відповідей. З того, як Астера навчалася в нас. Корабель теж був присутній.

Аня сказала:

— Ми думали, що тільки планета вчиться.

Лія дивилася на Землю за склом.

— А корабель слухав.

Мара відповіла без сарказму:

— Так.

Коли розумієш, що твій корабель навчився ревнувати, перше, що хочеться зробити, — випити.

Друге — перевірити реактор.

Лія вибрала реактор.

Не тому, що була морально сильною, а тому, що на борту ще не затвердили бар «За можливості», а синтетичне вино після контактів із живою планетою здавалося образою для всіх причетних форм життя.