Частина VІІ. Колоністи, які привезли проблеми в ручній поклажі

Колоністи прокидалися не як герої.

Це було перше розчарування дня.

У рекламних роликах колонізаційної програми пробудження після кріосну виглядало майже священно. Людина відкриває очі, бачить перед собою новий світ, усміхається, торкається скла капсули, і десь за кадром звучить музика, яка натякає: людство щойно стало безсмертним, етичним і добре освітленим.

У реальності перша людина з другої хвилі пробудження відкрила очі, подивилася на доктора Тео Райна і сказала:

— Мені снилося, що я одружився з холодильником.

Тео, який уже сімнадцять годин поспіль боровся з наслідками контакту, кріосну, політичної брехні Землі та людської нервової системи, навіть не кліпнув.

— Взаємно чи без згоди холодильника?

Пробуджений колоніст кілька секунд думав.

— Здається, холодильник був проти.

— Добре. Значить, моральні функції працюють. Наступний.

Так почалася офіційна підготовка колоністів до першого довготривалого перебування біля Астери.

Лія Арден стояла за прозорою стіною кріосектору й спостерігала, як із капсул поступово піднімали людей, які ще вчора були «колонізаційним вантажем», «демографічним резервом», «соціальним ядром майбутнього поселення» й іншими красивими формулюваннями, за якими Земля любила ховати просту правду: це були втомлені, налякані, розгублені люди з поганим присмаком у роті, слабкістю в ногах і багажем проблем, який не помістився в офіційні контейнери, тому вони привезли його в собі.

— Статус другої хвилі? — спитала Лія.

Мара відповіла з динаміка:

— Пробуджено сто двадцять колоністів. Медично стабільні сто сімнадцять. Троє блюють із релігійним переконанням. Один вимагає адвоката, бо йому здається, що кріосон тривав довше, ніж обіцяно. Технічно він правий. Морально — не найкращий момент.

— Психологічний стан?

— Від “де я?” до “хто дозволив Всесвіту так пахнути?”. Середній рівень паніки контрольований. Середній рівень дурних запитань зростає експоненційно.

— Приклади?

— “Чи можна вже купити землю на планеті?”, “Чи діє мій земний шлюб на чужому світі?”, “Чи є на Астері податки?”, “Якщо планета жива, вона може подати на нас до суду?”, “Чи правда, що капітанка тримається за руки з інопланетянкою?”

Лія повільно повернула голову до динаміка.

— Останнє хто запитав?

— Анонімний користувач побутового чату з ніком “НовийАдам_47”. Я вже заблокувала йому можливість ставити запитання на дві години за біблійну банальність.

Лія зітхнула.

— Чутки швидкі.

— Чутки — це єдиний двигун, який людство винайшло раніше за колесо й досі не змогло модернізувати.

У центрі сектору Тео допомагав черговій колоністці сісти на медичне крісло. Жінка була років сорока, з коротким рудим волоссям, яке після кріосну стирчало так, ніби намагалося втекти з голови окремою експедицією. Вона кліпала, дивилася на стелю, потім на Тео, потім на свої руки.

— Ми вже на планеті? — спитала вона.

— Ні. На кораблі.

— Чому?

— Бо планета жива, чутлива, не любить, коли її ріжуть, і поки що значно ввічливіша за наші протоколи. Тому ми поводимося обережно.

Жінка мовчала кілька секунд.

— Я мала прокинутися після розгортання першого купола.

— Так.

— А прокинулася до висадки.

— Так.

— Це погано?

Тео подивився на неї з професійною ніжністю людини, яка знає, що правда й так уже стоїть у дверях із сокирою.

— Це цікаво.

— Лікарю, я доросла жінка. “Цікаво” означає “погано, але ми ще не вибрали тон некролога”.

— Ви швидко адаптуєтеся.

Поряд Нора Вей проводила короткий біоінструктаж для групи агрономів, екологів і ґрунтових спеціалістів. Вона виглядала одночасно натхненною й виснаженою. Після рани срібного кореня Нора спала дві години, потім повернулася до аналізу й відмовилася відпочивати, заявивши, що «ліс, можливо, пробачає повільніше, ніж люди, тому треба працювати швидко». Тео назвав це «провиною з науковим ухилом». Саймон Келлер назвав це «Норою». Мара назвала це «романтичною ботанікою на межі нервового виснаження».

— Наголошую ще раз, — говорила Нора колоністам. — На Астері не торкатися рослин, води, ґрунту, каменів, біолюмінесцентних об’єктів, туману, слизу, світлових чашечок, срібних ниток, чорних калюж, красивих коренів і всього, що здається безпечним лише тому, що воно гарне.

Один агроном підняв руку.

— А якщо рослина сама торкнеться нас?

Нора завмерла.

— Сказати “стоп”.

— Рослині?

— Планеті.

— І вона зрозуміє?

— Якщо ви скажете це чесно, можливо.

— А якщо ні?

Мара відповіла замість Нори:

— Тоді у вашій біографії з’явиться дуже короткий і повчальний фінал.

Група мовчала.

— Це був жарт? — обережно спитав хтось.

— Так, — сказала Мара. — Але статистично дисциплінарно корисний.

Лія слухала й розуміла: головна проблема не в Астері.

Головна проблема завжди приїжджала разом із людьми.

Вони привезли з собою не лише насіння, ембріони, інструменти, архіви й модулі куполів. Вони привезли борги, ревнощі, забобони, корпоративні права, таємні контракти, незавершені романи, старі образи, бажання отримати землю першими, страх залишитися ніким, готовність називати чужий світ «ресурсом» і дивовижну здатність починати конфлікт навіть у кімнаті, де ще не висохли сліди кріогелю.

Через двадцять хвилин після пробудження двоє колоністів уже посварилися через чергу до душового блоку.

Через сорок — один юрист вимагав уточнити, кому юридично належить вода Астери.

Через п’ятдесят — фермер із Місяця заявив, що «жива планета чи ні, а без землевпорядкування поселення не буде».

Через годину — хтось у побутовому чаті створив опитування: “Чи має Саера право голосу в колоніальній раді?”

Мара закрила опитування з коментарем:

“Спершу навчіться не відкривати пакети з супом у невагомості, потім обговоримо демократію для біосферної свідомості.”