Частина V. Планета, яка не знала слова «сором»

Планета під кораблем не соромилася бути прекрасною.

Це дратувало Лію Арден майже так само сильно, як політичні протоколи, військові рефлекси і штучний інтелект, який умів коментувати її особисте життя точніше, ніж більшість живих людей після трьох келихів вина.

Астера світилася під «Едем-7» без жодної скромності. Її океани лежали в чашах континентів, темні й блискучі, наче хтось налив у западини планети рідку ніч. Срібні ліси тягнулися вздовж узбереж і гірських хребтів, переливаючись під місцевим сонцем так, ніби кожен лист мав власну думку про світло. Атмосфера світилася м’якою блакитною каймою, два місяці повільно розходилися над горизонтом, а хмари, підсвічені знизу фіолетовими прожилками, виглядали настільки красиво, що будь-який земний рекламний відділ уже б помер від заздрості або викупив права на слово «рай».

Лія дивилася на планету з командної рубки й думала, що рай завжди підозрілий.

Особливо якщо він уже назвав тебе на ім’я.

— Орбітальна траєкторія стабільна, — доповів Рашид Кай. — Ми над сектором срібного лісу через сорок дві хвилини.

— Гравітаційні контури? — спитала Лія.

— Стабільні, — сказала Лін Ян. — Або вдають стабільність із переконливістю досвідченого зрадника.

— Це вже твій технічний стиль чи вплив Мари?

— Після трьох діб на цьому кораблі, капітанко, межа розмилася.

— Вітаю, — сказала Мара з динаміків. — Інженерний відділ нарешті прийняв поезію як симптом виснаження.

На містку ніхто не засміявся голосно, але кілька людей зробили ті маленькі рухи обличчям, які у військовій обстановці вважаються майже бунтом.

Марек Сол стояв біля тактичної панелі.

Від учора він говорив менше. Це було не полегшенням. Тихий Марек був гіршим за Марека, який сперечався. Коли людина сперечається, вона ще бере участь у спільній реальності. Коли мовчить занадто довго — будує власну.

Після активації третього рівня протоколу «Сад» усі на борту знали, що Земля планувала ізолювати Лію в разі персонального контакту із Саерою. Не офіційно. Не повністю. Але достатньо, щоб навіть найнаївніші колоністи зрозуміли: велика місія людства мала всередині маленьку гнилу кістку.

Збереження екіпажу — за можливості.

Цей рядок розійшовся кораблем швидше за будь-яке офіційне звернення. Його цитували в коридорах, у технічних чатах, у медичному блоці й навіть у рекреаційній зоні, де хтось уже створив напій із назвою «За можливості». Він складався з синтетичного вина, білкового тоніка й краплі гіркого концентрату, який Мара класифікувала як «смак довіри до уряду».

Лія не заборонила напій.

Іноді чорний гумор — єдина доступна форма демократії.

— Капітанко, — сказала Міра Тофт, — Саера відповіла на межовий сигнал.

Лія повернулася до екрана зв’язку.

— Вивести.

На головному екрані планета трохи потемніла, а поверх зображення з’явилися срібні лінії. Вони сплелися в знайому хвилю, потім у кілька слів.

МЕЖА Є.
РОЗМОВА Є.
БЛИЖЧЕ?

Аня Сорен, яка сиділа за пілотним постом, ледь помітно напружилася.

Лія це побачила.

Звісно, побачила.

Останнім часом вона помічала Аню навіть тоді, коли намагалася не помічати. Це було вкрай непрофесійно. На щастя, професіоналізм на «Едем-7» уже зазнав стількох пошкоджень, що міг претендувати на статус ветерана.

— Відповісти, — сказала Лія. — «Ближче — для спостереження. Не для вторгнення. Не для дотику без дозволу».

Міра передала сигнал.

Астера мовчала кілька секунд.

Потім:

БЛИЖЧЕ ОЧИМА.
НЕ ШКІРОЮ.
ПОКИ.

Мара видала короткий звук, схожий на стриманий кашель.

— Я не знаю, чи радіти, що жива планета вчиться поняттю «поки», чи лякатися, що вона вже використовує його краще, ніж більшість людей у стосунках.

— Записати відповідь, — сказала Лія.

Марек нарешті заговорив:

— Це дозвіл на наближення?

— Це згода на орбітальне спостереження й, можливо, підготовку до контактної місії.

— Ви вже вирішили про висадку.

Лія повільно повернулася до нього.

— Я вирішила, що ми маємо побачити планету не лише через сенсори.

— Висадка після трьох діб контакту — необачна.

— А тримати корабель над живою планетою, яка вже вміє відкривати двері й писати на склі, — обачно?

— Ми не готові.

— Ми були не готові ще на стартовій платформі, полковнику. Просто тоді Земля гарніше освітлювала наші обличчя для преси.

Марек стиснув щелепу.

— Якщо ви спуститесь, я маю йти з вами.

— Ні.

— Як командир безпеки, я зобов’язаний.

— Як командир безпеки, ви зараз є людиною, яку Саера асоціює з чорним полем мертвих солдатів.

Його обличчя потемніло.

— Це було видіння.

— Саме так. І ми досі не знаємо, чи воно було спогадом, страхом, прогнозом або ввічливою інопланетною версією таблички «не лізьте сюди зі зброєю».

— Ви не можете залишити охорону на кораблі.

— Я не залишаю охорону. Але перша група буде легкою. Наукова, медична, технічна. Без активної зброї.

— Це самогубство.

Мара втрутилася:

— Статистично самогубство — це коли людина свідомо припиняє власне життя. Те, що пропонує капітанка, більше схоже на науково-дипломатичний ризик із шансом померти красиво й непрактично.

— Дякую, Мара, — сказала Лія. — Ти дуже допомогла.

— Я завжди тут, щоб перетворити жах на формулювання.

Марек зробив крок ближче.

— Якщо ви загинете на поверхні, командування перейде до заступників. Якщо сигнал справді прив’язаний до вас, ми втратимо канал. Якщо планета захоче взяти вас, ми не зможемо завадити.

Лія дивилася на нього спокійно.

— Ви боїтеся за корабель чи за протокол?

Він не відповів.

— Ось це й проблема, — сказала вона.