Частина ІV. Сигнал, який поводився надто інтимно

Після ночі, коли каюти «Едем-7» вирішили, що приватність — це застаріла земна традиція, корабель став тихішим.

Не спокійнішим.

Саме тихішим.

Це була різниця, яку капітанка Лія Арден відчувала шкірою. Спокій має вагу. Він лягає на простір рівно, як ковдра на тіло людини, яка нарешті дозволила собі заснути. Тиша ж після страху схожа на тонкий лід: ніби тримає, але кожен крок звучить занадто голосно.

Люди ходили коридорами обережніше. Не тому, що боялися чергового гравітаційного збою. Після невагомості, літаючих чашок, черевика, який влучив у голову агронома, і героїчної смерті декоративного кота екіпаж уже виробив здорову зневагу до підлоги. Ні, тепер усі боялися дверей. Власних кают. Тиші в кімнаті. Тих кількох секунд перед сном, коли людина залишається без посадової інструкції, без жарту, без чужого погляду і раптом чує себе надто добре.

Після інциденту із самовільно відчиненими каютами Івона Шталь, соціологиня корабля, назвала це «просторовою кризою приватності». Мара, корабельний штучний інтелект, одразу запропонувала простішу назву: «ніч, коли самотність попросила вийти без одягу».

Лія заборонила цю назву в офіційних документах.

Звісно, через десять хвилин вона вже була в побутовому чаті житлового сектору.

Людство могло втратити Землю, курс, гравітацію і здоровий глузд, але здатність перетворювати жах на мем трималася впевненіше за реакторні контури.

О 08:40 корабельного часу Мара вивела на центральні канали нове попередження:

Увага. У зв’язку з аномаліями приватних модулів рекомендовано не залишатися наодинці у стані сильного емоційного стресу. У разі появи запахів, голосів, візуальних образів, фантомних дотиків або раптового бажання назвати планету “мамою”, зверніться до медичного блоку.

Лія прочитала повідомлення на містку й повільно повернула голову до динаміка.

— Мара.

— Так, капітанко?

— Останню частину прибрати.

— Уже надіслано.

— Мара.

— Зате тепер ті, хто справді хотів назвати планету мамою, відчують себе менш самотніми. Психологічна користь очевидна.

На пілотному посту Аня Сорен прикрила рот рукою. Але Лія бачила, що вона усміхається.

Це дратувало.

Не посмішка. Посмішка була… недоречно приємною. Дратувало те, що Лія помічала її завжди. Навіть коли на головному екрані висіла невідома жива планета. Навіть коли секретний протокол «Сад» лежав у капітанському архіві, як ніж у шовковій серветці. Навіть коли сигнал, що спершу поводився як дихання, тепер почав діяти так, ніби міжзоряний корабель був не машиною, а нервовою системою, яку можна гладити по дротах.

— Повторна діагностика житлових секторів завершена, — доповіла Лін Ян із технічного поста. — Двері працюють у режимі подвійного підтвердження. Клімат стабільний. Гравітація стабільна. Емоційна стабільність екіпажу, за словами Мари, “технічно не доведена”.

— Я стою на своєму висновку, — сказала Мара.

— Сигнал? — спитала Лія.

Міра Тофт, зв’язкова, провела пальцями по голографічних панелях. Її обличчя було спокійним, але Лія помітила темні кола під очима. Після голосу мертвої матері в каюті люди не сплять добре. Навіть якщо офіційно кажуть, що «все гаразд». Фраза «все гаразд» на кораблі вже давно стала аналогом таблички «обережно, тут брешуть».

— Слабкий фоновий рівень, — сказала Міра. — Він більше не йде окремою хвилею. Він розтікся по системах.

— Розтікся?

— Так. Раніше ми фіксували сигнал як вхідний потік. Тепер він схожий на… — вона замовкла, шукаючи слово.

— На що?

— На вологу в тканині. Вибачте за метафору.

— Не вибачайся, — сказала Мара. — У нас на борту вже є нейроінтимність, жива планета, каюти без сорому й полковник, який хоче стріляти в ліс. Метафори — найменша проблема.

Марек Сол, який стояв біля тактичного поста, повільно підняв очі.

— Я не пропонував стріляти в ліс.

— Поки що, — уточнила Мара.

— Я пропонував підготувати оборонні системи.

— Саме так військові зазвичай і починають довгі стосунки з лісом.

Лія втомлено видихнула.

— Мара, десять хвилин без коментарів щодо полковника.

— Це жорстоко.

— Це наказ.

— Починаю страждати мовчки. Нарешті я інтегрувалася в екіпаж.

На містку на кілька секунд стало майже тепло.

А потім головний екран змінився.

Планета під кораблем, яку Нора Вей уже наполягала називати Астерою, входила в денну фазу. Срібні ліси розкривалися під світлом місцевої зорі, наче шкіра під дотиком. Океани темніли, але не чорніли: у них було щось глибоке, синьо-фіолетове, наче вода пам’ятала ніч навіть удень. Три зони активності світилися слабкими пульсаціями. Найсильніша — біля того самого лісу, де зонд побачив постать.

Зонд досі висів над планетою.

Не падав.

Не рухався.

Не відповідав.

Він став маленьким срібним знаком чужої ввічливості або чужої погрози. Залежно від того, хто дивився.

Марек дивився як на заручника.

Нора — як на лист, який ще не навчилися читати.

Лія — як на нагадування, що планета могла тримати їхні машини в повітрі без видимої напруги, а отже, якщо захоче, зможе тримати й сам корабель.

Аня одного разу сказала: «Можливо, вона просто не знає, де в нас межі».

Лія не могла вирішити, чи це найкраще пояснення, чи найнебезпечніше.

— Капітанко, — сказала Міра, — фоновий сигнал зростає.

— Джерело?

— Усі три зони на поверхні. Але найсильніший потік — зі срібного лісу.

— Частота?

— Він не стабільний у частотному сенсі. Він… підлаштовується.

— Під що?

Міра не відповіла одразу.

Мара зробила це за неї:

— Під нас.

На всіх внутрішніх панелях з’явилася хвиля.

Вдих.

Пауза.

Видих.

Цього разу вона була не просто графіком. Лія відчула її грудьми. Наче повітря в рубці на одну мить стало чиїмось подихом.