Частина ІІІ. Каюти для самотності, яку ніхто не замовляв

На «Едем-7» кожна каюта була спроєктована як маленька перемога людської гідності над космічним жахом.

Принаймні так казали рекламні матеріали колонізаційної програми.

У рекламних матеріалах каюти виглядали світлими, теплими, майже домашніми. На стінах — м’яке освітлення. Біля ліжка — особистий інтерфейс. У шафі — місце для одягу, спогадів і двох предметів, які член екіпажу міг узяти з Землі без пояснення психологічній службі. У кутку — вузький санітарний модуль, достатньо зручний, щоб людина не відчула себе вантажем, і достатньо тісний, щоб не забула: вона все-таки на кораблі, а не в готелі для оптимістів.

Кожна каюта мала адаптивний клімат, шумову ізоляцію, систему імітації добового циклу, приватний канал зв’язку, аварійну медичну панель і скромну програму емоційної підтримки, яку Мара після першого тесту перейменувала з «Ваш спокій — наш пріоритет» на «Я теж не знаю, чому ви ще не кричите».

За задумом архітекторів, каюта мала бути місцем відпочинку.

На практиці вона дуже швидко стала місцем, де людина залишалася наодинці з усім, від чого втікала вдень.

А після того як корабель загубився біля невідомої живої планети, гравітація спробувала розлучитися з підлогою, а срібний ліс на поверхні синхронізувався із серцем капітанки, самотність у каютах стала не побічним ефектом міжзоряного польоту, а окремою формою катастрофи.

І, як будь-яка катастрофа на «Едем-7», вона почалася з технічного повідомлення, написаного надто ввічливо.

Система житлових секторів повідомляє: зафіксовано локальні емоційно-сенсорні відхилення в приватних модулях. Рекомендовано зберігати спокій.

Мара прочитала це повідомлення першою, пів секунди мовчала, а потім додала в службовий журнал:

Переклад людською мовою: каюти почали поводитися дивно. Знову. Усім удачі.

Капітанка Лія Арден отримала звіт о 06:03 корабельного часу. Вона спала сорок дві хвилини, прокинулася за сім хвилин до сигналу тривоги й уже встигла зненавидіти ранок, хоча за бортом не існувало ні ранку, ні вечора, ні нормальної причини вставати, крім того, що Всесвіт мав погану звичку ламатися саме тоді, коли людина майже заснула.

Вона сиділа на краю ліжка у своїй каюті, босоніж, із розстебнутим коміром нічної сорочки й дивилася на тонкий срібний слід на внутрішньому склі ілюмінатора.

Слід з’явився вночі.

Не мав з’явитися.

Не міг з’явитися.

Слово «неможливо» офіційно ще не було заборонене на кораблі, але Мара вже пропонувала ввести за його використання штраф у вигляді додаткової зміни в санітарному блоці C-14, який після попередніх інцидентів вважався майже релігійним покаранням.

Срібний слід на склі мав форму хвилі.

Вдих.

Пауза.

Видих.

Лія дивилася на нього й намагалася переконати себе, що це не почерк планети. Не дотик. Не знак. Не відповідь на її сон, де істота зі срібного лісу розстебнула її комір із такою спокійною нахабністю, ніби давно знала: найнадійніший спосіб підібратися до людини — не оголити її тіло, а торкнутися того, чим вона захищає страх.

— Капітанко, — сказала Мара через настінний динамік, — у житлових секторах зафіксовано тридцять чотири приватні звернення за останні дванадцять хвилин. Двадцять одне — з проханням пояснити дивні звуки. Вісім — із проханням перевірити ілюзії. Три — з проханням видалити записи камер, хоча камер там немає. Два — дуже соромні, але технічно не аварійні.

Лія повільно провела рукою по обличчю.

— Соромні?

— Один агроном стверджує, що його каюта пахне парфумами його першого кохання. Другий член екіпажу попросив підтвердити, чи може штучний інтелект забути фразу «я сумую за її колінами». Я відповіла, що можу, але не хочу.

— Мара.

— Він сам це сказав у відкритий канал житлового сектора. Я не винна, що людство винайшло сором, але не навчилося користуватися кнопкою приватності.

Лія підвелася, підійшла до вікна й торкнулася срібного сліду кінчиком пальця.

Він був холодний.

— У моїй каюті теж відхилення? — спитала вона.

— Ні.

— Ти зараз дивишся на срібний слід на склі.

— Так.

— Це відхилення.

— Формально — так. Але я вирішила не починати ранок із повідомлення «капітанська каюта, можливо, отримала любовну записку від планети».

Лія заплющила очі.

— Це не любовна записка.

— Я сказала «можливо». Я все ще намагаюся бути науковою.

— Покажи карту звернень.

На стіні з’явилася схема житлових секторів. Каюти світилися різними відтінками: жовті — легкі сенсорні відхилення, помаранчеві — емоційні реакції, червоні — панічні сигнали, фіолетові — невизначені аномалії.

Фіолетових було занадто багато.

Лія вдягнула форму. Комір знову торкнувся шиї. Після нічного сну цей дотик здавався майже провокацією. Вона застібнула його різкіше, ніж треба.

— Старших офіцерів не будити, — сказала вона. — Спершу хочу побачити сама.

— Ви вже не спите. Це не означає, що всі інші мають страждати менше.

— Саме так працює командування.

— Несправедливо, але історично точно.

Лія вийшла в коридор.

Житловий сектор А був тихий, але не спокійний. Різницю вона вловлювала тілом. Спокій має м’якість. Тиша після страху — гостра, як край скла. У повітрі пахло стерильністю, теплим металом і чимось ледь квітковим, чого на кораблі не мало бути.

Мокрі квіти.

Той самий запах, який технік відчув у кріосекторі після першого сигналу. Той самий, який Лія відчула вночі біля ілюмінатора.

— Мара?

— Так. Я теж це фіксую. Органічні леткі сполуки в повітрі. Дуже слабко. Джерело невідоме.

— Токсичність?

— Нульова. Принаймні для людей. Для здорового глузду — руйнівна.

Першою була каюта Міри Тофт, зв’язкової.

Двері відчинилися після біометричного дозволу. Міра сиділа на підлозі, притулившись спиною до ліжка. Вона була в сірій нічній сорочці, волосся розпущене, пальці міцно стискали комунікаційний браслет. Обличчя бліде. Очі сухі, але такі, ніби сльози вже втомилися чекати дозволу.