Частина І. Капітанка, яка не вірила в романтику вакууму

Капітанка Лія Арден не вірила в романтику вакууму.

Вона не вірила в поетичні промови про зорі, що чекають на людство, у красиві фрази про вічність, у рекламні ролики колонізаційної програми, де усміхнені діти дивилися в небо так, ніби космос був величезним парком розваг із безкоштовним морозивом і низькою смертністю.

Космос, на її думку, був набагато чеснішим.

Він не обіцяв. Не зваблював. Не обіймав. Не пробачав. Він просто існував — холодний, безмежний, байдужий до того, скільки грошей людство витратило на красиві шеврони, срібні парадні форми й урочисті церемонії прощання. Вакуум не мав почуття гумору, але мав бездоганне відчуття моменту: він завжди приходив тоді, коли хтось забував закрити шлюз.

Саме тому Лія не любила, коли молоді пілоти називали космос «темним океаном». Океан, принаймні, міг тебе намочити перед тим, як утопити. Вакуум був стриманіший. Він просто розривав легені, висушував очі й перетворював людину на дуже короткий урок фізики.

І все ж після нештатного виходу зі стрибка, після сигналу, що дихав крізь системи корабля, після планети з двома місяцями, яку вона вже бачила в чужому видінні, Лія стояла на містку «Едем-7» і вперше за багато років ловила себе на небезпечній думці: можливо, космос не був байдужим.

Можливо, він просто дуже довго вмів прикидатися.

Планета висіла під кораблем, велика, синьо-срібна, неможливо прекрасна. Її океани світилися м’яким темним блиском, наче хтось розлив по поверхні ніч і навчив її дихати. Континенти тонули у фіолетових сутінках. Хмари повільно закручувалися над полюсами. Два місяці йшли нерівними орбітами, один блідий, майже прозорий, другий темний, із золотим обідком, ніби хтось підпалив його край і забув загасити.

Усе це мало бути красивим.

Лія ненавиділа, коли невідоме було красивим.

Потворне принаймні чесніше. Якщо на тебе летить щось із зубами, кігтями, отруйними щупальцями й голосом податкового інспектора, ти швидко розумієш правила гри. А краса? Краса змушує людей знімати шоломи, писати вірші, довіряти незнайомцям і робити інші речі, які потім вивчають у військових академіях у розділі «Чому експедиція загинула дурно».

— Капітанко, — сказала Мара, корабельний штучний інтелект, — я завершила первинну діагностику корпусу. Ми цілі. Що, зважаючи на попередні рішення людства, майже образливо для статистики.

Лія сиділа в капітанському кріслі й дивилася на планету крізь головний екран. Світло від зображення лягало на її обличчя холодними відблисками. Вона не зняла стартову форму, хоча після стрибка минуло вже шість годин. Срібна тканина сиділа на ній надто щільно, підкреслюючи лінію плечей, талію, вигин стегон, і нагадувала про те, що дизайнер місії, очевидно, вважав катастрофу подіумом.

— Втрати? — спитала Лія.

— Фізичних смертей немає.

— Мені не подобається слово «фізичних».

— Емоційно кілька членів екіпажу вже поховали себе, місію й усю концепцію людського прогресу. Але, як показує історія, це нормальна реакція на ранок понеділка, шлюб і перший контакт із невідомою планетою.

— Медичні ускладнення?

— Двадцять сім випадків короткочасної дезорієнтації. Дев’ять носових кровотеч. Один технік спробував поцілувати аварійну панель, бо подумав, що це його колишня дружина.

Лія повільно повернула голову.

— Це жарт?

— На жаль, ні. Я б вигадала щось елегантніше.

— Він здоровий?

— Фізично — так. Психологічно — був одружений тричі, тому поняття «здоровий» тут треба застосовувати обережно.

На містку хтось тихо кашлянув, намагаючись не засміятися. Це була Аня Сорен, головна пілотеса. Вона сиділа за пілотним постом, тримаючи пальці над сенсорними кільцями управління. Її темне волосся було зібране в недбалий вузол, кілька пасом вибилися біля скроні. У світлі екранів її обличчя здавалося м’яким, але руки — ні. Руки пілотеси були спокійні, точні, майже ніжні до машини.

Лія знала такі руки.

Вони могли посадити корабель у бурю.

Або торкнутися зап’ястя так, що доросла дисциплінована жінка раптом згадувала про всі дурні земні романтичні пісні, які зневажала.

Саме тому Лія дивилася не на Аню, а на планету.

Це було безпечніше. Принаймні планета ще не питала її, чи шкодує вона, що полетіла.

— Зовнішній зв’язок із Землею? — запитала Лія.

Міра Тофт, зв’язкова, підняла погляд від консолі. Її обличчя було блідим після стрибка, а губи стиснуті так, ніби вона боялася, що з них випадуть зайві слова.

— Немає стабільного каналу. Ми надто далеко від розрахункової точки. Автоматичний маяк працює, але сигнал іде в порожнечу. Принаймні в ту порожнечу, яку ми можемо картографувати.

— Тобто Земля не знає, де ми.

— Ні, капітанко.

— Чудово, — сказала Мара. — Ми загубилися в невідомому секторі, знайшли планету, яка дихає нам у системи, і не можемо поскаржитися додому. Колонізацію Всесвіту розпочато в найкращих традиціях людства: без карти, без дозволу й без плану на випадок, якщо краса виявиться хижою.

Лія підняла руку.

— Досить.

— Я ще не дійшла до метафори про мільярдерів у кріокапсулах як найдорожчі консерви Землі.

— Саме тому — досить.

У задній частині містка стояв полковник Марек Сол. Він не сідав навіть після стрибка. Можливо, боявся, що крісло розслабить його моральну стійкість. Полковник мав обличчя людини, яка спала стоячи, їла накази на сніданок і вважала посмішку ознакою цивільного розкладання.

— Капітанко, — сказав він, — прошу знову розглянути переведення корабля в оборонний режим.

— Відхилено.

— Сигнал вплинув на навігацію.

— Ми цього не знаємо.

— Він виник під час стрибка. Після нього ми опинилися не там, де мали бути. Планета під нами відповідає видінню, яке бачили кілька членів екіпажу. Я не маю диплома з містики, але навіть для мене це виглядає підозріло.

— Для вас підозріло виглядає все, що не марширує строєм.