Пролог. Останній рейс пристойності

Земля прощалася з кораблем так урочисто, ніби відправляла в космос не тисячу двісті сорок сім людей, триста тонн заморожених ембріонів, двісті шістдесят контейнерів із насінням, двадцять один модуль самовідновлюваної колонії, сімнадцять священних реліквій різних релігій, шість тонн дипломатичного сміття й одну капітанку із хронічною недовірою до людства, а власну совість.

Совість, треба сказати, давно лежала десь у підвалі Міжпланетної ради, загорнута в поліетилен і підписана: «Відкрити після успішної колонізації».

На космодромі «Горизонт-9» було все, що людство вважало необхідним для історичної миті: камери, прапори, військові оркестри, блискучі обличчя політиків, діти з квітами, журналісти з голодними очима, пастори, імами, равини, корпоративні представники, які посміхалися ширше за всіх, бо саме їхні логотипи були нанесені на боки рятувальних капсул.

На гігантському екрані над стартовою платформою повільно обертався міжзоряний корабель «Едем-7». Він виглядав велично, холодно й дорого. Саме так, як мають виглядати речі, створені для того, щоб людина відчула себе богом, а потім дуже швидко згадала, що вона лише ссавець із підвищеною самооцінкою.

Корабель височів над платформою, наче срібна голка, якою Земля збиралася проколоти темну шкіру Всесвіту. Його корпус складався з довгих житлових кілець, двигунних блоків, вантажних секцій і центрального командного хребта, де розміщувалася рубка, серверне ядро, капітанський модуль і кімната для кризових нарад. Останню, за планом, мали використовувати лише в екстрених випадках. Інженери, які будували корабель, жартували, що її треба було зробити найбільшою, бо вся історія людства доводила: екстрений випадок — це нормальний стан людини в новому місці.

Капітанка Лія Арден стояла за прозорою стіною оглядового мосту й дивилася вниз, на натовп, що махав руками, прапорцями та власними ілюзіями.

Їй було тридцять дев’ять. Достатньо, щоб уже не вірити в промови. Достатньо мало, щоб ще не перетворитися на музейну прикрасу в адміральській формі. Вона мала коротке темне волосся, зібране так акуратно, наче кожна волосина підписала дисциплінарний статут. Очі — сірі, уважні, трохи втомлені. Обличчя — красиве тією небезпечною красою, яка не просить милуватися, а попереджає: спробуєш збрехати — пошкодуєш.

Її парадна форма сиділа ідеально. Надто ідеально. Дизайнер, який створив її для екіпажу колонізаційної місії, очевидно, вважав, що навіть у космосі людство має виглядати елегантно, підтягнуто й трохи сексуально. Лія підозрювала, що цей дизайнер ніколи не пробував евакуювати людей із відсіку, де горить киснева лінія, у формі, яка підкреслює талію краще, ніж право на виживання.

— Капітанко, — пролунав у навушнику голос корабельного штучного інтелекту. — До завершення президентської промови залишилося приблизно шість хвилин сорок секунд, якщо він не вирішить урятувати людство ще одним абзацом.

— Мара, — тихо сказала Лія, не рухаючи губами, — ти знову аналізуєш риторику?

— Ні. Я молюся.

— Ти не маєш релігійного модуля.

— Саме тому мої молитви чесніші.

Лія ледь помітно всміхнулася. Це було не зовсім посмішкою. Швидше, слабким рухом обличчя людини, яка знайшла в офіційному пеклі хоча б одну живу тріщину.

Штучний інтелект Мара керував більшістю систем «Едем-7»: навігацією, життєзабезпеченням, кліматом, медичним моніторингом, розподілом енергії, освітленням, гігієнічними протоколами й, на жаль, музикою в громадських зонах. Формально Мара мала бути нейтральною, спокійною, професійною, позбавленою емоційних перекосів. Практично — вона була саркастичною, уважною, надто розумною і часом поводилася так, ніби вся її моральна філософія складалася з одного речення: «Я ж попереджала».

Лія її любила. Саме тому ніколи не казала цього вголос.

Нижче, на трибуні, президент Об’єднаної Земної ради розкинув руки, ніби збирався обійняти планету, яка вже давно мріяла, щоб його хтось просто вимкнув.

— Сьогодні, — проголошував він, — людство робить перший крок у безсмертя!

Лія подивилася на список незакритих технічних дрібниць у внутрішньому інтерфейсі шолома.

Двері душового блоку C-14 іноді відкриваються на команду “відкрити харчовий контейнер”.
У кріосекторі D-3 датчик вологості періодично вважає, що він у тропічному лісі.
Один із колоністів намагався пронести на борт шість пляшок нелегального вина, пояснивши це “культурною необхідністю”.
Психологічна служба рекомендує не розміщувати двох колишніх партнерів у сусідніх каютах, але місць уже немає.

— Безсмертя, — сухо повторила Лія.

— Якщо почати з душового блоку C-14, безсмертя матиме непристойний вигляд, — відповіла Мара.

Президент говорив про нові світи. Про надію. Про обов’язок. Про майбутні покоління, які виростуть під іншими зорями і з вдячністю згадуватимуть тих, хто першим рушив у темряву.

Натовп аплодував.

Лія бачила інше.

Вона бачила, як у секторі родичів жінка середнього віку тримає долоню на склі, за яким її син, молодий біолог, уже сидить у транспортному ліфті й дивиться вниз із таким виразом, ніби тільки зараз зрозумів: «історична місія» — це гарна назва для дуже довгого прощання.

Вона бачила чоловіка, який сміявся перед камерами, поки його дружина витирала сльози й не дивилася на нього, бо він летів, а вона залишалася. Преса назве це «особистою жертвою заради людства». Люди завжди придумували красиві слова для ситуацій, у яких комусь просто боляче.

Вона бачила дітей, які махали маленькими прапорцями й не розуміли, що ті, кому вони махають, повернуться або через десятки років, або ніколи, або вже зовсім іншими людьми. Діти, на щастя, не народжувалися з розумінням космічної логістики втрат. Це був один із небагатьох проявів милосердя природи.

Лія перевела погляд на корабельне скло, у якому відбивалося її обличчя. За її плечем, як завжди, стояли тіні рішень, які вона ще не ухвалила, але вже відчувала шкірою.