Розділ 8. Дзеркало минулого

Крик Сігне не мав звуку, бо повітря в Білій Кімнаті було занадто стерильним для передачі людського болю. Воно поглинало вібрації, наче вата. Тео стояв посеред цієї ідеально чистої, лабораторної білизни, стискаючи Книгу Пророцтв так, що побіліли кісточки пальців. Його мозок, тренований шукати логічні зв'язки в хаосі історії, зараз буксував, як двигун на холостому ходу.
Перед ними на стіні висіла фотографія. Глянцева, чітка, без жодної подряпини.
На ній були вони.
Але не ті «вони», що стояли тут — брудні, спітнілі, в побитих скафандрах, з очима, повними жаху. Ті люди на фото були чистими. Їхні обличчя світилися наївною вірою в науку. Вони стояли на тлі чорного корпусу Харона, поклавши руки на плечі одне одному. І дата: 2150 рік.
— Це підробка, — голос Кайла прорізав тишу. Він звучав хрипло і агресивно. Він підійшов до фотографії і зірвав її зі стіни. Рамка тріснула. — Це голографічна проекція. Психологічна маніпуляція. Вони сканували наші обличчя і згенерували це, щоб збити нас з пантелику.
Він кинув фото на підлогу і розчавив його важким черевиком. Скло хруснуло.
— А дата? — тихо запитала Сігне. Вона все ще трималася за шию, де раніше висів медальйон. Її погляд був розфокусований. — Як вони дізналися дату запуску першої експедиції? Це секретна інформація Архіву.
— Вони прочитали твій мозок! — гаркнув Кайл. — Сігне, зберися! Ти капітан чи хто? Це все ілюзія. Немає ніякого 2150 року. Ми прилетіли на Каліпсо три години тому. Я пам'ятаю смак кави, яку пив перед висадкою. Я пам'ятаю, як чистив зброю. Це реальність! А це... — він обвів рукою білу кімнату. — Це декорація.
Тео мовчав. Він дивився на розтоптане фото. Під підошвою Кайла обличчя іншого Тео посміхалося кривою, зламаною посмішкою.
Він відкрив Книгу. Сторінки були гарячими.
«І розбили вони дзеркало, але відображення не зникло. Бо відображення було справжнім, а вони були лише тінню».
— Кайл правий, — раптом сказав Тео, закриваючи книгу. — У певному сенсі.
— Що? — Сігне повернулася до нього.
— Це місце... ця кімната. Вона справді декорація. Але не для того, щоб обдурити нас. А для того, щоб... нагадати.
Він підійшов до протилежної стіни. Там не було дверей. Лише суцільна біла панель.
— Ми не в 2150 році, — продовжував Тео, проводячи рукою по гладкій поверхні. — І ми не перша експедиція. Але ми і не ті, ким себе вважаємо.
— Досить загадок, Тео! — вибухнув Кайл. — Де вихід?
— Вихід там, де ламається ілюзія, — відповів Тео.
Він з усієї сили вдарив руків'ям свого сканера по білій стіні.
Панель не просто тріснула. Вона розсипалася, як яєчна шкаралупа. За нею не було бетону чи металу. За нею була порожнеча. Холодна, чорна, справжня порожнеча ангару.
— Ходімо, — сказав Тео, переступаючи через уламки «реальності». — Час побачити, що ховається за лаштунками.

Вони вийшли з кімнати (яка зовні виявилася просто контейнером, підвішеним на ланцюгах) і опинилися у величезному просторі, що нагадував індустріальне пекло.
Тут не було величної тиші Музею. Тут було гучно.
Звідусіль лунав скрегіт, гуркіт, шипіння пари. Велетенські механізми працювали в темряві, переробляючи матерію. Конвеєрні стрічки шириною з магістраль несли гори сміття. Преси опускалися з ритмічністю серцебиття, сплющуючи метал у брикети.
— Це переробний завод, — визначила Сігне. Її професійний інстинкт почав повертатися, витісняючи емоційний шок. — Харон не просто збирає кораблі. Він їх... перетравлює.
— І будує з них себе, — додав Тео.
Вони йшли по вузькому містку, перекинутому над прірвою, на дні якої кипіла ріка розплавленого металу. Жар пробивався навіть крізь термозахист скафандрів.
— Дивіться, — Кайл вказав униз.
По річці лави пливли уламки. Але деякі з них не плавилися. Вони залишалися чорними, непідвладними вогню.
— Артефакти, — зрозумів Тео. — Він сортує їх. Звичайну матерію переплавляє на енергію, а те, що несе інформацію... зберігає.
Вони спустилися на нижній рівень, у зону, яку Тео назвав про себе Кладовищем надій. Тут, серед гір покрученого металу, лежали речі, які колись належали людям.
І тут вони знайшли наступний артефакт.
Він стояв посеред купи іржавих труб, виглядаючи чужорідним і досконалим.
Це був пристрій, схожий на гігантський грамофон, але замість платівки в ньому обертався диск із чорного світла.
«Архіваріус».
— Згідно із записами, — пробурмотів Тео, звіряючись із Книгою, — цей пристрій дозволяє заглядати в момент смерті. Він фіксує останній спалах свідомості.
— Нам не треба це бачити, — сказала Сігне, відвертаючись.
— Треба, — заперечив Тео. — Бо ми шукаємо Каліпсо. Якщо ми хочемо знайти наш корабель... або те, що ми вважаємо нашим кораблем... ми повинні знати, де шукати.
Він підійшов до Архіваріуса. На панелі керування був лише один важіль. Тео поклав на нього руку.
— Покажи мені, — прошепотів він. — Покажи мені правду про нас.
Він натиснув важіль.
Чорний диск розширився, перетворюючись на сферу, що поглинула їх. Вони більше не були на звалищі. Вони висіли в космосі.
Перед ними був Харон. Величний, чорний, жахливий.
І до нього наближався корабель.
Це була Каліпсо.
Але вона не летіла плавно. Вона кувиркалася. З її двигунів виривалося полум'я. Обшивка була розірвана в кількох місцях.
— Це... це ми? — прошепотіла Сігне. — Коли це сталося?
Вони почули голос. Голос Марка в ефірі.
«Відмова гідравліки! Ми втрачаємо герметичність! Кеп, щити на нулі! Воно тягне нас!»
Голос Сігне: «Всім в капсули! Це наказ!»
Голос Ліли: «Капсули заблоковані! Ми не можемо вийти! Боже, ми розіб'ємося!»
Корабель вдарився об поверхню «Харона». Вибух був беззвучним у вакуумі, але осліплюючим. «Каліпсо» розламалася навпіл. Носова частина, де був місток, відлетіла вбік, врізаючись у купу уламків.
Видіння зникло.
Вони знову стояли на звалищі.
— Ми... розбилися? — запитав Кайл. Його обличчя було сірим. — Але ми ж сіли. Ліла посадила корабель м'яко. Я пам'ятаю посадку.
— Ти пам'ятаєш те, що хотів пам'ятати, — тихо сказав Тео. — Або те, що тобі дозволив пам'ятати.
— Ні, — заперечила Сігне. — Я відчувала поштовх. Я перевіряла системи. Корабель був цілий. Марк і Ліла залишилися на борту. Ми говорили з ними десять хвилин тому!
— Ми говорили з привидами, — сказав Тео. — Пам'ятаєте, що я казав про парадокс? Зв'язок був ідеальним. Занадто ідеальним.
Він повернувся до купи уламків, на яку вказувало у видінні.
— Якщо це правда... якщо те, що ми бачили, реальне... то наш корабель має бути там.
Він вказав рукою в темряву, за гори сміття.