Розділ 6. Анатомія вічності

Звук зачинених дверей, того гігантського, невидимого шлюзу, що відрізав їх від виходу, все ще відлунював у вухах, хоча фізично в залі панувала тиша. Це була не просто акустична пауза. Це було відчуття, ніби всесвіт затримав подих, спостерігаючи за мікробами, що потрапили під предметне скло мікроскопа.
Сігне опустила гвинтівку. Дуло зброї дивилося в чорну дзеркальну підлогу, відображаючись у ній довгою, викривленою лінією. Вона стояла нерухомо, її плечі під важким екзоскелетом скафандра ледь помітно підіймалися й опускалися. Вона пережила зустріч із примарою своєї доньки, пережила хімічну атаку власної пам'яті, і тепер її свідомість нагадувала випалене поле. Там, де раніше росли надії та страхи, тепер залишилася лише холодна, сіра зола рішучості.
— Ми замкнені, — констатував Кайл. Він не панікував. Його голос у ефірі звучав сухо, як тріск гілки. Для нього ситуація спростилася до бінарного коду: вижити або померти. Ніяких напівтонів, ніяких переговорів.
— Ми не замкнені, — заперечив Тео, ховаючи аркуш із «Книги Пророцтв» у підсумок на поясі. — Ми... поглинуті.
Він озирнувся назад, у темряву, звідки вони прийшли. Туман згустився, перетворившись на стіну. Він знав, що якщо вони спробують повернутися, то знайдуть там не вихід, а нові коридори, нові зали, нові жахи. Геометрія «Харона» не підкорялася Евкліду. Вона підкорялася наративу. Історія мала рухатися вперед, і корабель гнав їх по сюжету, як отару овець.
— Рухаємося, — сказала Сігне. Вона не озирнулася. — Цей зал повинен мати кінець. Або центр.
— Або шлунок, — додав Кайл, перевіряючи заряд батареї на візорі. — 80%. Кисню на шість годин. Якщо ми не знайдемо джерело поповнення або вихід...
Він не закінчив фразу. Вона не потребувала завершення. Смерть від задухи була однією з найстрашніших у космосі. Повільна, тиха, вона давала надто багато часу на роздуми.
Вони рушили далі. Їхні кроки по чорному кришталю підлоги були єдиним звуком у цьому мавзолеї.

Зал змінювався. Суворі, геометрично правильні колони поступилися місцем більш органічним формам. Тепер стіни нагадували застиглі хвилі лави або сплетіння гігантських м'язів, що скам'яніли мільйони років тому.
Світло теж змінилося. Воно стало пульсуючим, ритмічним, змінюючи спектр від глибокого індиго до тривожного багрянцю.
— Ви відчуваєте це? — запитав Тео, зупиняючись.
— Вібрація, — кивнув Кайл. — Йде крізь підошви. Це реактор?
— Тео дістав сканер. — Більше схоже на біоритм.
Вони вийшли на невелику круглу площу, оточену високими шпилями, що нагадували ребра грудної клітки. У центрі, на прозорому постаменті, висіло у повітрі щось неймовірне.
Це був кристал. Розміром з людську голову, він мав складну, багатогранну форму, яка, здавалося, постійно змінювалася, хоча краї залишалися нерухомими. Усередині кристала пульсувало світло. Тук-тук... Тук-тук...
Серце Кристальної Раси.
Тео підійшов ближче, не в змозі опиратися тяжінню цього предмета. Він читав про це в архівах Ксено-бібліотеки на Марсі, але вважав це міфом.
— Літофаги, — прошепотів він, зачарований. — Раса, що не мала плоті. Вони були розумними кристалами, що росли в надрах планет-гігантів. Їхня свідомість базувалася на п'єзоелектричних резонансах. Вони не вмирали. Вони просто... переставали вібрувати.
Він простягнув руку.
— Не чіпай, — попередив Сігне, але в її голосі не було наказу, лише втома.
Тео не торкнувся кристала фізично. Він зупинив руку за сантиметр від поверхні.
І тоді він відчув це.
Емоція вдарила його, як електричний розряд. Не біль. Це була Самітність. Абсолютна, космічна самітність істоти, яка залишилася останньою зі свого роду. Тео відчув, як його власна свідомість розчиняється в цьому кристалі. Він побачив — ні, відчув загибель цілої планети. Він відчув, як розколюється кора, як магма поглинає кристалічні міста, як хор мільярдів голосів замовкає один за одним, перетворюючись на тишу.
Сльози бризнули з його очей, миттєво висихаючи в сухому повітрі шолома.
— Вони співали, — прошепотів він, падаючи на коліна. — Коли вмирали, вони співали. Щоб не боятися темряви.
— Тео! — сильна рука схопила його за плече і смикнула назад.
Це був Кайл. Він відтягнув лікаря від постаменту.
— Відключися, док! Це не твої спогади!
Тео важко дихав, приходячи до тями.
— Воно... воно живе, Кайле. Воно досі намагається знайти когось, хто відповість на пісню.
— Тут нікого немає, — жорстко сказав Кайл. — Тільки ми і трупи. Йдемо.
Вони залишили площу, але ритм серцебиття переслідував їх ще довго, відлунюючи в стінах і в їхніх власних венах.

Наступний артефакт, який вони зустріли, був менш поетичним, але більш жахливим у своїй функціональності.
Вони побачили його здалеку, розрив у просторі. Це виглядало так, ніби хтось взяв шматок реальності і недбало відірвав його, залишивши рвані краї, що іскрилися статичною електрикою.
Це був Міст.
Величезна, покручена конструкція з невідомого металу, схожого на ртуть, що застигла в русі, входила в цей розрив і зникала в ньому.
— Телепортаційна установка, — визначила Сігне, оцінюючи тактичну загрозу. — Клас Ворота. Заборонена технологія після Індиденту на Ганімеді.
— Це не просто телепорт, — заперечив Тео, вдивляючись у показники сканера, які скакали, як божевільні. — Це... стабілізатор червоточини. Але він пошкоджений.
Він підійшов до краю розриву. Звідти, з тієї безодні, не віяло холодом. Звідти віяло часом. Тео побачив миготливі образи: спалахи світла, фрагменти пейзажів, які він не міг упізнати, обличчя істот, яких ніколи не існувало.
— Ця машина мала з'єднувати світи, — сказав він. — Але тепер вона з'єднує лише моменти катастроф. Вона зациклена на руйнуванні.
— Може, ми зможемо її використати? — раптом запитав Кайл. — Якщо налаштувати координати...
— Ти хочеш стрибнути в м'ясорубку? — Сігне похитала головою. — Подивись на основу.
Вона вказала променем ліхтаря на підніжжя машини. Там лежали кістки. Не людські. Величезні, викривлені кістяки якихось левіафанів, що, вочевидь, намагалися пройти через Міст, але були розірвані гравітаційними припливами.
— Харон не випускає здобич, — промовив Тео. — А ось це, колекція спроб втечі.