Розділ 5. Музей загублених душ

Темрява, що настала після крику, не була звичайною відсутністю світла. Це була фізична субстанція, важка і липка, як нафта. Вона забивала вуха, тиснула на очні яблука, проникала під шкіру.
Тео лежав на траві, або на тому, що імітувало траву, хапаючи ротом повітря. Його серце калатало так сильно, що, здавалося, ребра зараз тріснуть. Поруч чувся важкий, хрипкий подих і звук боротьби.
— Одягни! Його! Назад! — гарчав Кайл.
Промінь тактичного ліхтаря прорізав морок, вихопивши з темряви сцену, гідну пензля божевільного художника. Кайл сидів верхи на Сігне, притискаючи її руки до землі. Капітан пручалася з силою берсерка. Її очі були закочені, на губах виступила піна, а обличчя... обличчя було спотворене гримасою екстазу і жаху водночас.
— Ельзо... — хрипіла вона, намагаючись дотягнутися до порожнечі, де секунду тому стояла примара її доньки. — Вона тут... вона чекає...
— Її тут немає! — рявкнув Кайл і з силою натягнув шолом на її голову. Звук герметизації пролунав як постріл. — Кисень! Дай їй чистий кисень!
Тео, хитаючись, підповз до них. Його руки тремтіли, коли він набирав команду на наручному комп'ютері Сігне. Ін'єктор костюма спрацював, вприскуючи в кров капітана суміш седативних і стабілізаторів.
Тіло Сігне вигнулося дугою, а потім обм'якло. Вона все ще дихала уривчасто, але шаленство в очах почало згасати, поступаючись місцем каламутному усвідомленню.
— Що... — прошепотіла вона в ефір, її голос був слабким, як у дитини. — Що це було?
— Психотропна атака, — сухо констатував Кайл, злазячи з неї. Він підняв свою гвинтівку і навів її на темряву. — Повітря тут точно отруєне. Можливо феромони або наночастинки, що б'ють прямо по лімбічній системі. Вони витягують з тебе найдорожче і перетворюють на зброю проти тебе ж самого.
Тео підвівся, обтрушуючи скафандр. Він посвітив ліхтарем туди, де стояла «дівчинка». Там, на штучній траві, залишилася лише пляма чорного слизу, що швидко випаровувалася, залишаючи на підлозі слід, схожий на великий сигаретний опік.
— Це був не просто газ, — тихо сказав Тео. — Це була проекція. Матеріалізована пам'ять. «Харон» прочитав її свідомість, щойно вона зняла захист.
— Марк, Ліла, статус! — крикнув Кайл у загальний канал. — Ви це бачили?
— Бачили, — голос Марка пролунав у навушниках. Він був... дивним. Занадто рівним. — Стрибок біометричних показників у капітана. Зараз нормалізація. Виглядало ефектно.
— Ефектно? — перепитав Кайл, і його очі звузилися. — Вона ледь не збожеволіла, чорт забирай! У вас там що, попкорн закінчився?
— Спокійно, Кайле, — втрутилася Ліла. Її голос теж був м'яким, заспокійливим, ніби вона говорила з пацієнтом у психлікарні. — Ми контролюємо ситуацію. Рухайтеся далі. Капітану треба йти. Ви не можете тут залишатися.
Тео відчув, як холод пробіг по спині. «Рухайтеся далі». Це не було схоже на Лілу. Пілот, яка боялася власної тіні, тепер командувала ними, як оператор дронів?
Він зустрівся поглядом з Кайлом. Безпечник теж це відчув. Він ледь помітно кивнув і перемкнув канал на приватний, доступний лише їм трьом.
— Вони звучать... неправильно. Щось не так, — прошепотів Кайл.
— Я знаю, — відповів Тео. — Але ми не можемо зараз повертатися. Шлюз заблоковано полем. Ми мусимо пройти наскрізь.
Сігне підвелася. Вона хиталася, але стояла на ногах. Її обличчя за склом шолома було блідим, як крейда, але вираз звичної валькірії повертався. Жорсткий, холодний, непроникний. Вона загнала свій біль і сором так глибоко, що вони перетворилися на паливо.
— Я в нормі, — сказала вона голосом, що не терпів заперечень. — Рухаємося. Я хочу подивитися в очі тому, хто це влаштував.

Вони покинули химерну пародію на ліс і вийшли у широкий коридор. Тут архітектура змінилася. Хаотичні нагромадження уламків зникли, поступившись місцем суворій, величній симетрії.
Це був зал.
Величезний зал, що нагадував музейну виставку в корабельно-будівному ангарі, стеля якого губилася у темряві. Він був розділений на секції високими колонами з напівпрозорого кристалу. Між колонами стояли постаменти. І на кожному з них щось лежало.
Тиша тут була іншою. Вона не була порожньою. Вона була наповнена благоговінням, наче в храмі, де моляться мільйони вірян.
— Дивіться, — Тео вказав ліхтарем на найближчий постамент.
На ньому лежав камінь. Звичайний, сірий, необроблений булижник. Але навколо нього повітря мерехтіло, викривляючись, як над розпеченим асфальтом.
Тео наблизився, скануючи об'єкт мультикодером.
— Це... «Пам'ять», — прочитав він дані, які хтось, можливо й сам Харон чомусь охоче транслював на його прилад. — Камінь з планети, якої більше немає. Він зберігає інформаційний відбиток усіх істот, що коли-небудь торкалися його.
— Навіщо комусь зберігати камінь? — запитав Кайл, не опускаючи зброї.
— Бо це все, що залишилося від цілої цивілізації, — відповів Тео. Він відчув раптовий сум, настільки глибокий, що хотілося плакати. Це було не його почуття. Це фонило від каменя. — Вони були знищені вибухом наднової. Цей камінь — їхній надгробок.
Вони пішли далі. Експонати ставали все дивнішими.
Тут був величезний військовий барабан, обтягнутий шкірою невідомої істоти. Коли Тео пройшов повз нього, він почув не звук удару, а далекий, приглушений стогін тисяч голосів, що зливався в єдиний ритм маршу. Звук битви, яка була програна ще до початку.
Далі стояв щось, що виглядало як арка з рідкого срібла, що постійно текла, не торкаючись підлоги.
— Частина телепортаційної мережі, — прокоментував Тео, зачарований. — Вона з'єднувала континенти. Тепер вона веде в нікуди.
— Док, не відволікайся, — Сігне йшла попереду, не дивлячись на боки. Вона шукала вихід, або центр управління. Артефакти її не цікавили. Вона бачила в них лише пастки.
Але Тео не міг не дивитися. Це було сильніше за нього. Він був дитиною в магазині іграшок, де кожна іграшка була заряджена смертю.
Він зупинився біля об'єкта, який змусив його серце завмерти.
Це була складна конструкція з лінз і дзеркал, що оберталися навколо сфери з чорного скла. Тео зазирнув у лінзу.
На мить він побачив не своє відображення, і не темряву. Він побачив Землю. Але не ту випалену пустелю, про яку він читав у підручниках. Він побачив зелені ліси, сині океани, міста, що сяяли вогнями. Він побачив світ до Падіння.
— Воно показує минуле, — прошепотів він. — Не просто запис. Воно дивиться крізь час.
— Тео! — гукнув Кайл. — Рухайся. Не дивись у ці штуки. Вони затягують.
Тео з зусиллям відірвав погляд. Його очі боліли, ніби він дивився на сонце. Він зрозумів, що Кайл має рацію. Цей музей був не для людей. Людський розум не був пристосований для сприйняття такої кількості втраченого часу.