Розділ 2.5. Вахта самотності

Ліла ненавиділа тишу.

Не ту тишу, коли система життєзабезпечення працює: гудіння, клацання, шипіння. Це була хороша тиша, робоча тиша, тиша, що говорила: корабель живий, ти жива, все під контролем.

Вона ненавиділа іншу тишу. Ту, що приходить після.

Після того, як експедиційна група зникає в шлюзі чужого об'єкта. Після того, як двері зачиняються. Після того, як зв'язок стає примхливим, перерваним, непевним.

Після того, як ти залишаєшся одна з людиною, з якою ніколи не була наодинці так довго.

Марк сидів за своєю консоллю, постукуючи пальцем по краю екрана — нервова звичка, яку він не усвідомлював. Його обличчя було освітлене зеленим сяйвом діагностичних панелей.

Ліла дивилася на таймер. Дванадцять хвилин з моменту входу.

— Вони мали зв'язатися вже п'ять хвилин тому, — сказала вона. Голос прозвучав занадто гучно на порожньому містку.

— Протокол каже кожні тридцять хвилин, — відповів Марк, не відриваючи погляду від екранів. — Не п'ятнадцять.

— Сігне завжди зв'язується раніше.

— Може там перешкоди.

— Може.

Вона не вірила в це. Він теж.

Ліла повернулася до свого пульта. Радари були чисті. Порожній простір навколо Харона — ідеально порожній, що само по собі було дивним. Зазвичай навколо великих об'єктів був космічний бруд: пил, мікрометеорити, уламки. Тут нічого. Наче хтось прибрав.

— Ти коли-небудь відчував, — почала вона, потім зупинилася.

— Що?

— Неважливо.

— Ліло.

Вона зітхнула.

— Ти коли-небудь відчував, що щось не так, але не міг пояснити що саме?

Марк нарешті подивився на неї. Його обличчя було втомленим.

— Кожного дня останні десять років.

— Я серйозно.

— Я теж. — Він відкинувся в кріслі, воно скрипнуло. — Але так. Відчуваю. З моменту, як ми увійшли в цей сектор. Наче... наче хтось дивиться на нас.

Ліла кивнула. Саме так вона би описала це. Відчуття погляду. З темряви.

— Думаєш, ми марнуємо час? — запитала вона. — Сидимо тут. Чекаємо. Поки вони там...

— Роблять нашу роботу? — Марк усміхнувся без радості. — Так. Але це протокол. Хтось має тримати корабель теплим.

— Протокол — це брехня, яку ми говоримо собі, щоб відчувати контроль.

— Може. Але це все, що у нас є.

Чотирнадцять хвилин.

Ліла встала. Не могла сидіти. Енергія, що не мала куди йти, накопичувалася під шкірою.

— Я піду перевірю каюти, — сказала вона.

— Навіщо?

— Щоб щось робити.

Марк не заперечував. Він розумів.

Ліла пішла коридором. Її кроки лунали металевим відлунням. Каліпсо була маленьким кораблем — п'ять кают, камбуз, санвузол, технічний відсік. Можна було обійти за три хвилини.

Вона пройшла повз каюту Сігне. Двері зачинені. Ліла завжди хотіла зазирнути туди — не з цікавості, а тому що Сігне була такою... недоступною. Що ховається за цією сталевою зовнішністю?

Але вона не зазирнула. Деякі межі не переступають.

Каюта Кайла. Теж зачинена. Він ніколи не залишав її відчиненою. Навіть коли був на містку.

Каюта Тео. Двері напіввідкриті. Ліла штовхнула їх.

Всередині був хаос — контрольований хаос людини, яка знає, де що лежить, навіть якщо ніхто інший не зрозуміє системи. Книги (справжні паперові) стопками на підлозі. Планшети з відкритими файлами. Листки з нотатками, приклеєні до стін.

І на столі — та книга. Prophetia de Circulo.

Ліла підійшла ближче. Вона не мала торкатися речей Тео, але... щось тягло її.

Книга була розкрита на середині. Текст був дивний. Не зовсім латина, наче схоже і при цьому щось інше. Але один уривок був підкреслений (Тео використовував справжній олівець, ще одна з його примх).

Вона нахилилася, читаючи:

"Templum est carcer. Carcer est templum. Qui intrat, non exit. Qui exit, non est."

Храм є в'язниця. В'язниця є храм. Хто входить, не виходить. Хто виходить, не є.

Холод пройшов по хребту Ліли.

Вона швидко відступила і вийшла з каюти.

У коридорі було темніше, ніж вона пам'ятала. Або їй так здавалося?

Вона почула звук.

Зупинилася.

Прислухалася.

Там. Знову. Шарудіння. З вентиляційної шахти над головою.

— Марку? — сказала вона в комунікатор на зап'ясті. — Ти чуєш це?

Статичний шум. Потім його голос, трохи спотворений:

— Що саме?

— Звук. З вентиляції.

— Це просто тиск вирівнюється. Система компенсує відкритий шлюз.

— Це не схоже на тиск.

— Ліло, у нас немає щурів, якщо ти про це.

Вона не про це. Але не знала, як пояснити. Звук не був механічним. Він був... органічним. Ніби щось повзло по металу. Щось із кігтями.

— Я піду подивлюся, — сказала вона.

— Не треба.

— Марку, якщо там пробій в ізоляції, нам треба знати.

Пауза. Потім зітхання.

— Добре. Але тримай зв'язок.

Ліла пішла до найближчого технічного люку. Відкрила його. Драбина вела вниз, у кишки корабля — лабіринт труб, кабелів та вузьких проходів, де людина мала повзти навкарачки.

Вона ненавиділа технічні шахти. Занадто тісно, занадто темно, занадто багато місць, де можна застрягти.

Але звук лунав звідти. І її тренування не дозволяло ігнорувати можливу несправність.

Вона спустилася.

Ліхтарик на її зап'ясті різав темряву вузьким променем. Повітря тут було вологішим, пахло озоном та мастилом. Труби над головою тікали — краплі конденсату падали їй на плечі.

Вона повзла вперед, стежачи за звуком.

Він вів її глибше. У центр корабля.

— Марку, — прошепотіла вона. — Ти мене чуєш?

Статичний шум. Сильніший, ніж раніше.

— Марку?

Нічого.

Її серце прискорилося. Спокійно. Це просто металева обшивка блокує сигнал. Все нормально.

Вона продовжила повзти.

Звук зупинився.

Ліла завмерла.

Тиша. Абсолютна тиша. Навіть гудіння систем здавалося далеким, приглушеним.

Потім шепіт.

Не шарудіння. Шепіт.

Голоси.

Вона не могла розібрати слів, але вони були. Багато голосів, що говорили одночасно, зливаючись у одне низьке, вібруюче бурмотіння.