Розділ 4. Внутрішній світ

Поріг

Звук розгерметизації зовнішнього шлюзу Каліпсо пролунав не як механічне шипіння, а як довгий, важкий видих втомленої тварини. Гідравліка застогнала, опускаючи апарель у темряву, якої ніхто з них ще не знав.

Тео стояв за спиною Кайла, відчуваючи, як піт стікає по спині під терморегулюючою тканиною скафандра. Його дихання було гучним у замкнутому просторі шолома. Вдих-видих. Вдих-видих. Ритм, який відокремлював життя від вакууму.

— Атмосферний тиск зрівняно, — голос Марка у навушниках пролунав чисто, але з ледь помітним металевим відтінком, наче він говорив крізь довгу мідну трубу. — Зовнішнє середовище стабільне. Температура мінус п'ятнадцять за Цельсієм. Гравітація... 0.8 від земної стандарту.

— Прийнято, — відповіла Сігне. Вона стояла попереду, її силует у важкому бойовому скафандрі «Центуріон» виглядав монолітно. В руках вона тримала імпульсну гвинтівку, дуло якої дивилося в підлогу. — Кайле, ти перший. Тео, тримайся в центрі. Я замикаю.

— Зрозумів, — буркнув Кайл.

Він ступив на апарель. Його магнітні черевики глухо клацнули по металу. Крок. Ще один. І ось він перетнув невидиму лінію, де закінчувався суверенітет людства і починалася територія Харона.

Тео рушив слідом. Коли він зійшов з апарелі, його нога торкнулася поверхні. Це не був метал. І не камінь. Крізь товсту підошву черевика він відчув дивну пружність, ніби ступав по замерзлій, але все ще живій плоті.

Він підняв голову і завмер.

Вони стояли у величезному ангарі, склепіння якого губилося у височині, затягнутій туманом кольору старого синяка. Стіни цього приміщення, якщо це можна було назвати стінами, не були прямими. Вони вигиналися, перетікали одна в одну, нагадуючи внутрішню поверхню велетенської мушлі або ребра левіафана, що помер мільйони років тому.

Освітлення було тьмяним, виходило звідусіль і нізвідки. Світло сочилося з прожилок на підлозі, зі скупчень кристалів на стінах, створюючи примарну, нереальну атмосферу. Тіні тут були густими, майже матеріальними. Вони не просто падали, а лежали, як чорні калюжі нафти.

— Масштаб... — прошепотів Тео. — Це неможливо. Сканери показували, що діаметр структури — близько п'ятдесяти кілометрів. Але цей зал... він безкінечний.

— Візуальна ілюзія, — сухо сказав Кайл, водячи стволом зброї з боку в бік. — Або голограма.

— Ні, — заперечила Сігне. Вона озирнулася на Каліпсо. Їхній корабель, їхній дім і фортеця, виглядав тут жалюгідно маленьким. Брудна, побита життям бляшанка, кинута посеред собору вічності. — Це не ілюзія. Це викривлення метрики. Ми всередині кишені простору.

— Марку, Ліло, ви нас бачите? — запитала Сігне в ефір.

Пауза тривала частку секунди. Рівно стільки, скільки потрібно сигналу, щоб пройти крізь обшивку.

— Бачимо, Кеп, — відповів Марк. — Ви як мурахи на тарілці. Відеосигнал іде чітко. Телеметрія в нормі. Ми тримаємо руку на пульсі.

Тео нахмурився. Голос Марка звучав надто спокійно. Зазвичай інженер жартував, коли нервував, або його голос зривався. А тут — професійна витримка диспетчера. «Може, він просто взяв себе в руки?» — подумав Тео. Але черв'ячок сумніву заворушився десь під ребрами.

— Рухаємося до центрального проходу, — скомандувала Сігне. — Тримати стрій.

Вони йшли по поверхні, що нагадувала чорний обсидіан, вкритий тонким шаром пилу. Пил цей був дивним, він не здіймався хмарами і важко осідав назад, ніби мав власну гравітацію.

Тео нахилився і провів рукавичкою по підлозі. Датчики скафандра проаналізували склад.

— Вуглець. Кремній. І сліди... кальцію.

— Кальцію? — перепитав Кайл, не зупиняючись.

— Кісткова тканина, — пояснив Тео, випростуючись. Холод пробіг по його хребту. — Це «покриття» — це спресований пил з кісток. Мільярди років ерозії біологічної матерії.

— Чудово, — пробурмотів Кайл. — Ми топчемося по цвинтарній землі.

Вони пройшли метрів триста від корабля, коли туман почав розсіюватися, відкриваючи те, що ховалося в темряві залу.

Це була Алея. Широкий прохід, обабіч якого стояли... речі.

Спочатку Тео подумав, що це колони. Але, підійшовши ближче, він зрозумів помилку. Це були двигуни. Велетенські, заввишки з хмарочос, рушійні установки різних конструкцій.

Ось стояв гравітаційний привід, схожий на скручену в спіраль стрічку Мебіуса, зроблений з металу, що поглинав світло. Поруч — іонний прискорювач грубої, брутальної роботи, вкритий іржею та шрамами від метеоритів. Далі — щось, що нагадувало гігантську скляну сферу, наповнену застиглим газом.

Всі вони були мертві. Холодні.

— Це виглядає як виставка досягнень народного господарства, — нервово пожартував Марк в навушниках. — Тільки для мертвих цивілізацій.

— Вони впорядковані, — зауважив Тео, зупиняючись біля конструкції, що нагадувала квітку з пелюстками-сонячними вітрилами. — Хронологічно. Від примітивних хімічних ракет до... до ось цього.

Він вказав на об'єкт, який не піддавався класифікації. Це був просто шматок порожнечі, окреслений тонкою срібною рамкою. Коли Тео дивився крізь нього, він бачив зірки, яких не було на стелі ангару.

— Просторовий прокол, — прошепотіла Сігне. — Стаціонарний.

— Хто це збудував? — запитав Кайл. Він тримав палець на спусковому гачку. Його дратувала відсутність ворога. Тиша була гіршою за стрілянину. У бою ти знаєш, де фронт. Тут фронт був усюди.

— Може той, хто хотів зберегти технології, — відповів Тео. — Або похизуватися трофеями.

Вони йшли далі. Алея тягнулася на кілометри. Кроки лунко відбивалися в шоломах, створюючи ілюзію, що за ними хтось іде. Тео кілька разів озирався, але бачив лише порожнечу і далеке, тьмяне світло шлюзу «Каліпсо».

Раптом Сігне підняла руку, стиснуту в кулак.

— Стій. Рух на дванадцять годин.

Кайл миттєво впав на одне коліно, беручи сектор під приціл. Тео завмер, відчуваючи, як серце калатає в горлі.

Попереду, в тумані, щось ворушилося. Це була тінь, довга і тонка. Вона ковзала між експонатами з грацією змії.