Розділ 3. Привид на радарі

Падіння не було падінням у звичному сенсі. Не було ні перевантажень, що втискають очі в череп, ні вереску розриву металу. Це було ковзання. Огидне, плавне, неприродно стабільне ковзання, наче Каліпсо потрапила в потік густого, прозорого сиропу.

Двигуни корабля ревіли, випльовуючи потоки плазми в порожнечу, намагаючись відштовхнути судно від неминучого, але це нагадувало спробу зупинити лавину парасолькою. Вектор руху був абсолютним. Зовнішня сила — м’яка, як обійми матері, і невблаганна, як гравітація чорної діри — тягла їх у центр Сфери.

На містку панувала тиша, яку порушував лише ритмічний писк аварійних сенсорів, що вже ніхто не намагався вимкнути. Вони стали фоновим шумом кінця світу.

Тео сидів у кріслі, вчепившись у підлокітники так, що пальці звело судомою. Він дивився на головний екран. Те, що здалеку виглядало як хаотична хмара сміття навколо чорного ядра, зблизька перетворилося на панораму, від якої холола кров.

Це був музей. Музей катастроф.

Вони пропливали повз величезні, понівечені кістяки кораблів. Деякі з них були впізнавано людськими — грубі геометричні форми, модульні конструкції, обпалені дюзи. Інші були чужими. Тео бачив корабель, схожий на гігантський корал, що ріс у вакуумі, тепер розтрощений і посірілий. Бачив конструкцію з ідеально гладкого сріблястого металу у формі краплі, розірвану навпіл, наче паперовий стаканчик.

— Ми не гальмуємо, — голос Ліли звучав плоско, механічно. Пілот дивилася в одну точку. Її руки лежали на штурвалі, але вона більше не керувала. — Нас ведуть. Це... це лоцманський промінь.

— Лоцманський? — перепитав Марк. Він витирав піт з чола брудною ганчіркою, залишаючи на обличчі масляні розводи, схожі на бойову розмальовку. — Ти хочеш сказати, що нас запрошують на парковку?

— Нас запрошують до столу, — похмуро відповів Кайл. Він стояв біля ілюмінатора, не зводячи очей з уламків, що пропливали повз. — Питання лише в тому, хто ми: гості чи страва.

Сігне мовчала. Вона стояла посеред містка, випростана, як струна. Її погляд сканував дані, що бігли по екранах.

— Енергію з двигунів на щити, — скомандувала вона. Голос був тихим, але рішучим. — Припинити опір.

— Що? — Марк завмер. — Кеп, якщо ми вимкнемо тягу, ми втратимо шанс на маневр!

— У нас немає шансу на маневр, Марку, — Сігне повернулася до нього. Її обличчя було блідим, але спокійним страшним спокоєм. — Ми витрачаємо паливо на боротьбу з океаном. Якщо це технологія захоплення, опір може бути сприйнятий як агресія. Або ж ми просто спалимо реактор до того, як дістанемося... туди.

Вона кивнула в бік чорної безодні попереду.

Марк вагався секунду, потім виругався і рвонув рубильник. Гул двигунів стих. На мить запала повна тиша, в якій було чути лише прискорене дихання людей. Потім корабель здригнувся, входячи в стабільний дрейф.

Тепер вони були просто ще одним шматком сміття в цьому потоці мерців.

Години тягнулися, як гума. Час втратив своє значення. Здавалося, вони дрейфують у цьому могильнику вічність.

Тео не міг відірвати погляду від ілюмінатора. Це видовище було жахливим, але для нього, як для ксеноархеолога, воно було й найбільшим даром. Кожен уламок за бортом був історією. Кожна пробоїна — фіналом чиєїсь драми.

— Подивись на той, ліворуч, — прошепотів він, вказуючи на покручену конструкцію, що нагадувала скелет велетенської риби. — Це біомеханіка. Раса, що вирощувала свої кораблі з кремнієвих полімерів. Я читав про них лише в теоретичних роботах часів Першої Експансії. Вважалося, що вони вимерли мільйон років тому.

— Ну, тепер ми знаємо де, — буркнув Марк. Він сидів на підлозі, притулившись спиною до консолі, і нервово крутив у руках свій щасливий медальйон.

— А той, — Тео вказав на інший об'єкт, ідеальний куб із чорного матового матеріалу, що повільно обертався навколо своєї осі. — Це Геометри. Цивілізація, яка спілкувалася виключно математичними формулами. Їхні кораблі не мали екіпажу в нашому розумінні. Сам корабель був рівнянням.

— Ти можеш заткнутися, Док? — різко кинула Ліла. Вона все ще сиділа в пілотському кріслі, хоча всі системи були на автоматі. Її плечі тремтіли. — Будь ласка. Просто... не треба імен. Не треба історій. Це просто брухт.

Тео замовк, відчуваючи провину. Він забув, що для них це не відкриття. Це дзеркало їхнього можливого майбутнього.

— Тиша на містку, — сказала Сігне. Вона підійшла до Ліли і поклала руку їй на плече. — Ми пройдемо. Ми просто з'ясуємо, що це за місце, і знайдемо спосіб вибратися. Я обіцяю.

— Ти не можеш цього обіцяти, — тихо сказав Кайл.

Сігне різко повернулася до нього, але не встигла відповісти.

— Дивіться, — раптом сказав Марк, підводячись. — Що це за дріб'язок?

Він вказав на екран ближнього огляду. Серед гігантських туш зорельотів, що затуляли зірки, пропливав маленький, майже непомітний об'єкт. Це була капсула. Стандартна рятувальна капсула класу «Надія», яку використовували на рудовозах сто років тому. Вона виглядала цілою. Її маячок не блимав. Вона була мертвою.

Але крізь закопчене скло ілюмінатора капсули можна було щось розгледіти. Щось, що нагадувало скафандр.

На містку стало холодно. Не від температури, а від усвідомлення.

— Тільки не кажи мені, що ти збираєшся її сканувати, — прошепотіла Ліла.

— Ми повинні перевірити, — автоматично сказав Тео. — Раптом там є записи...

— Записи про що? — перебив Кайл. — Про те, як він помирав? Ти знаєш, скільки кисню в такій бляшанці? На три дні. А скільки він тут дрейфує? Століття?

Тео дивився на капсулу, що повільно віддалялася, обертаючись у танці смерті. Ця маленька металева труна викликала в ньому більший жах, ніж велетенські чужопланетні дредноути. Дредноути — це абстракція. Капсула — це конкретна людина. Самітність, стиснута до двох кубічних метрів.

— Ви чули історію про «Капсулу смерті»? — запитав Тео, не повертаючи голови. Його голос звучав глухо, ніби він говорив сам із собою.