Розділ 1. Ехо пророцтв

Тиша на борту Каліпсо мала вагу. Це була не та мертва, стерильна тиша наукових лабораторій на станції Ікар, де повітря пахло озоном і корпоративною брехнею. Тут, у череві старого корабля, тиша була живою. Вона дихала. Вона складалася з ритмічного гудіння рециркуляторів, далекого, схожого на стогін, скрипу охолоджувальних труб і ледь помітної вібрації, що піднімалася від палуби просто через підошви черевиків у саме серце. Цей корабель був старим, надійним і обжитим, як улюблена шкіряна куртка, що пахне мастилом і минулими дорогами.

Доктор Тео провів пальцем по сторінці. Папір. Справжній, жовтуватий, шорсткий папір. У світі, де інформація текла безбарвними потоками нейромереж просто в кору головного мозку, цей архаїчний предмет здавався майже злочином. Або святотатством. Книга лежала на його колінах важким, теплим тягарем. Палітурка, зроблена зі шкіри якоїсь давно вимерлої тварини, потріскалася від часу, але літери, витиснені золотом, все ще горіли тьмяним, зловісним вогнем: «Prophetia de Circulo».

Він знав, що не повинен цього читати. Корпорація чітко внесла цей текст до списку «психоактивних загроз класу Б», заборонивши його копіювання та розповсюдження. Але тут, у глибокому космосі, де найближча зоря була лише блідою цяткою на екрані сканера, правила цивілізації здавалися такими ж далекими і несуттєвими, як і саме людство. Тео був «пам'яттю» цієї команди, її архіваріусом, і його пристрасть до мертвих речей була сильнішою за інстинкт самозбереження.

Він поправив окуляри — ще один анахронізм, який він носив скоріше з впертості, ніж через необхідність, — і схилився над текстом. Запах старої целюлози, пилу і сухого клею вдарив у ніздрі, перебиваючи металевий присмак корабельного повітря.

«...І сказав Той, Хто Чекає: пам'ять твоя — це не скарбниця, а клітка. Ти думаєш, що йдеш уперед, ступаючи по нових землях, але подивись під ноги. Сліди, які ти залишаєш, вже були там до тебе. Ми не народжуємося і не вмираємо. Ми лише забуваємо і згадуємо знову. Корабель пливе рікою часу, але ріка ця замкнена в кільце, і гирло її впадає в джерело...»

Тео завмер. Текст був туманним, метафоричним, але щоразу, коли він перечитував цей абзац, йому здавалося, що слова трохи змінюють порядок, ніби вони були живими комахами, що повзали по білому полю. Відчуття дежавю, гостре, як укол крижаної голки, пронизало потилицю. Він уже читав це. Не просто перечитував, а читав саме в цей момент, з цим самим гудінням у вухах, з цим самим присмаком холодної кави на язиці.

— Дурниці, — прошепотів він, намагаючись відігнати марення. Його голос пролунав хрипло в тісноті каюти.

Його палець затримався на наступній фразі: «Коли почуєш голос із безодні, не відповідай. Бо відповідаєш ти лише власному відлунню».

Він хотів перегорнути сторінку, дізнатися, що далі, але простір каюти раптом здригнувся. Не від фізичного удару, а від звуку, що розірвав реальність.

Різкий, пронизливий вий сирени розрізав густу тишу «Каліпсо», наче скальпель гнійник. Червоне аварійне світло миттєво залило каюту, перетворивши затишний притулок на криваву печеру. Книга здригнулася в його руках і зіслизнула на підлогу, глухо вдарившись корінцем.

— Тео, на місток! — голос капітана Сігне прогримів з динаміка інтеркому. У ньому не було паніки, лише сталь, загартована роками служби, але Тео, який знав її краще за інших, вловив ледь помітну нотку напруги. — Негайно. Ми щось спіймали.

Тео підвівся, відчуваючи, як серце починає відбивати ритм, що не збігався з пульсацією корабля. Він кинув погляд на книгу, що лежала розкритою на підлозі. У червоному миготливому світлі малюнок на сторінці — змія, що кусає власний хвіст, — здався йому рухомим. Вона наче повільно, ліниво стискала щелепи.

— Вже йду, — кинув він у порожнечу.

Він переступив через книгу, не наважившись її підняти, і вийшов у коридор. Але подумки він все ще чув шелест сторінок і той дивний, неможливий шепіт: «...гирло її впадає в джерело».

Коридори «Каліпсо» були вузькими артеріями, обплутаними кабелями та трубами. Тео біг, і його кроки лунко відбивалися від металевих стін. Коли двері шлюзу розсунулися, впускаючи його на місток, він відчув, як змінилася щільність повітря. Тут пахло озоном, нагрітим пластиком і людським страхом, який намагалися замаскувати дезодорантом.

Екіпаж був у зборі.

Центральне місце займала Сігне. Вона стояла біля голографічного столу, спершись на нього обома руками. Світло від проекції падало на її обличчя знизу, роблячи його схожим на маску, витесану з мармуру. Жорстка лінія щелепи, холодний погляд сірих очей — вона виглядала як валькірія, що готова до битви, хоча ворога ще не було видно. Вона покинула військову службу з причин, про які ніколи не говорила, але війна, схоже, ніколи не покидала її.

Ліворуч, за навігаційним пультом, сиділа Ліла. Її пальці літали над сенсорами з такою швидкістю, що зливалися в розмиті плями. Вона була молодою, талановитою, але зараз її плечі були напружені, як тятива. Вона покусувала губу — звичка, яка видавала її невпевненість.

Поруч із нею, біля інженерних моніторів, вовтузився Марк. Він намагався виглядати розслабленим, навіть спробував усміхнутися, коли Тео увійшов, але усмішка вийшла кривою і неприродною.

— Ну нарешті, Док, — кинув Марк, не відриваючи погляду від даних. — Ми вже думали, тебе там привалило твоїми фоліантами.

У кутку, майже зливаючись з тінню, стояв Кайл. Спеціаліст з безпеки схрестив руки на грудях. Він був нерухомим, як скеля, і мовчазним, як завжди. Його очі уважно сканували екрани, шукаючи загрозу, яку не могли засікти сенсори.

— Що у нас? — запитав Тео, стаючи поруч із капітаном.

Сігне не повернула голови. Вона кивнула на головний екран.

— Послухай сам.

Вона натиснула кнопку, і динаміки ожили.

Це не був звичайний сигнал SOS. Це не була ритмічна морзянка чи автоматизований пакет даних, який зазвичай відправляють кораблі, що зазнали лиха. Це був хаос.