Розділ 2

Глава 2

Перші кілька днів після катастрофи життя на острові ніби повернулося до звичного русла.

Рибалки виходили в море. Жінки поралися по господарству. Діти бігали вузькими вуличками між будинками. Лише уламки корабля, які ще траплялися на березі, нагадували про страшну ніч шторму.

Та спокій тривав недовго.

Усе почалося зі стукоту.

Одного разу серед ночі дружина коваля прокинулася від глухих ударів у двері. Тук. Тук. Тук.

Повільно. Наполегливо. Наче хтось стояв на порозі й терпляче чекав, поки йому відчинять. Чоловік схопив ліхтар і вийшов надвір. Навколо нікого не було. Лише туман стелився над землею.

Наступної ночі те саме почулося вже в іншому будинку. Потім ще в одному. І ще. За тиждень про нічний стукіт говорило все селище.

Люди прокидалися від ударів у двері або вікна. Вибігали надвір. Але щоразу знаходили лише порожнє подвір'я. Наче нічний гість зникав за одну мить.

Потім з'явилися сліди.

Одного ранку донька шинкаря вибігла з дому й закричала так голосно, що збіглися сусіди. Від самих дверей тягнувся ланцюжок мокрих босих відбитків.

Великі. Людські. Вони перетинали подвір'я і вели до моря. Лише в один бік. Наче хтось прийшов уночі, постояв біля дверей, а потім мовчки повернувся назад.

До вечора такі сліди знайшли поблизу ще чотирьох будинків. А наступного дня — вже біля десяти.

Жителі почали замикати двері раніше, ніж зазвичай. Дехто навіть залишав на ніч запалені свічки.

Проте найстрашніше почалося, коли заговорили діти.

Дорослі спочатку не звертали уваги. Мало що може привидітися дитині. Та коли однакові історії почали розповідати десятки дітей, навіть найзатятіші скептики насторожилися.

— Вони знову там стоять, — сказала якось маленька Ліза за сніданком.

— Хто стоїть? — запитала мати.

Дівчинка здивовано подивилася на неї.

— Люди в морі.

Ложка випала з рук жінки.

— Які ще люди?

— Ті самі.

Ліза вказала у бік узбережжя.

— Вони щодня дивляться на нас.

Цього разу дитина була не єдиною. Того ж дня ще троє дітей розповіли те саме. А потім іще декілька. Вони бачили людей у воді. Чоловіків. Жінок. Іноді навіть дітей.

Усі вони стояли далеко від берега, по груди в морі. Нерухомо. Мов статуї. І дивилися на селище.

— Чому вони не виходять? — питали діти.

Дорослі лише нервово сміялися. Але сміх швидко зникав. Бо щоразу, коли вони дивилися туди, куди показували діти, море було порожнім. Ніхто нічого не бачив. Лише хвилі. Лише туман. Лише темна вода.

Та одного вечора старий рибалка Оуен повертався додому пізніше за всіх.

Сонце вже сіло. Берег потопав у сутінках. І раптом він завмер. Далеко серед хвиль стояла постать. Потім ще одна. І ще. Вони не рухалися. Не хиталися на воді. Не намагалися плисти. Просто стояли. І дивилися.

Старий кліпнув очима. Постаті зникли. Наче їх ніколи й не було. Тієї ночі Оуен уперше за багато років замкнув двері на всі засуви. А далеко в морі щось повільно й терпляче чекало.