Глава 1

Глава1

Вітер завивав так, ніби над островом відкрилися ворота до самого пекла.

Чорні хмари затягнули небо ще до заходу сонця, а тепер шторм лютував на повну силу. Величезні хвилі розбивалися об скелі з таким гуркотом, що аж здригалася земля. Солоні бризки долітали навіть до перших будинків селища.

Мешканці острова давно звикли до примх моря, але такого не пам'ятав ніхто.

Блискавка розірвала небо навпіл.

І саме тоді старий рибалка Оуен, який стояв на краю пристані, побачив його.

Корабель.

Величезний трищогловий корабель боровся з хвилями далеко від берега.

— Свята Матір Моря... — прошепотів старий, не вірячи власним очам.

Наступний спалах освітив судно ще яскравіше.

Щогли тріщали під ударами вітру. Вітрила були розірвані вщент. Корабель небезпечно нахилявся то в один, то в інший бік, ніби ось-ось мав перекинутися.

А потім до берега долинув звук. Людський крик. Ще один. І ще.

— Там люди! — закричав Оуен.

Його голос потонув у реві шторму, але незабаром на узбережжі почали збиратися жителі острова. Чоловіки приносили мотузки. Жінки запалювали ліхтарі. Хтось уже готував човни. Черговий удар блискавки освітив море. І всі побачили страшну картину.

На палубі метушилися десятки людей. Вони кричали. Махали руками. Благали про допомогу. Деякі навіть стрибали у воду, намагаючись врятуватися від корабля, який гинув просто на їхніх очах.

— Треба пливти! — вигукнув молодий рибалка Томас.

— Це самогубство! — закричав хтось у відповідь.

Але знайшлися сміливці. Троє чоловіків штовхнули човен у воду. Хвиля миттєво підхопила його.

На березі затамували подих.

Човен протримався недовго. Величезний водяний вал ударив збоку й розвернув його назад. Чоловіки щосили працювали веслами, але море не дозволяло наблизитися до корабля.

Ще одна хвиля. І ще. Наче сама безодня відштовхувала кожного, хто намагався дістатися приреченого судна.

Раптом почувся страшний тріск. Навіть крізь рев бурі його почули всі. Одна з щогл переламалася навпіл. Корабель різко нахилився. Крики людей стали відчайдушними.

— Допоможіть нам!

— Будь ласка!

— Не залишайте нас!

Потім море піднялося. Одна гігантська хвиля накрила корабель цілком. Блискавка освітила берег востаннє. І люди побачили, як судно зникає у чорній воді разом із тими, хто був на борту.

А потім…, настала темрява. Лише вітер продовжував вити над морем.

І комусь із присутніх здалося, що навіть після загибелі корабля з-під хвиль усе ще долинають людські крики.

Шторм вирував майже до самого ранку.

Лише коли перші тьмяні промені сонця пробилися крізь важкі хмари, море почало заспокоюватися. Вітер стих, хвилі вже не билися об скелі з колишньою люттю, а над водою повис густий сірий туман.

Жителі острова знову зібралися на березі.

Усі мовчали. Кожен сподівався побачити бодай когось із тих нещасних, які вночі благали про допомогу.

Та море повернуло лише уламки.

На мокрому піску лежали розбиті дошки, обірвані канати, шматки щогл і понівечені бочки. Хвилі повільно перекочували їх берегом, ніби викидали непотрібне сміття.

А потім…, один із чоловіків помітив щось дивне.

— Що це таке?

Він нахилився і підняв важкий залізний браслет. До нього тягнувся товстий ланцюг.

Незабаром знайшли ще один. І ще. І ще. Берег був усіяний іржавими кайданами. Великими. Маленькими.

Одні були розірвані, інші залишилися замкненими. Наче море саме відчепило їх від своїх власників і винесло на сушу.

— Це були раби, — тихо промовив коваль, розглядаючи один із браслетів. — Або полонені.

Натовпом пройшов тривожний шепіт. Люди озиралися на море. Тіла мали бути тут. Хоч декілька. Хоч одне.

Але їх не було.

Жодного. Ні чоловіків. Ні жінок. Ні дітей. Лише порожні ланцюги. Наче люди просто зникли.

До самого полудня мешканці прочісували узбережжя. Марно. Море не повернуло нікого.

Під вечір, коли більшість уже розходилася по домівках, до берега прийшла стара знахарка Морвен.

На острові її вважали дивакуватою. Вона жила на околиці селища, збирала трави, лікувала хворих і часто говорила речі, які ніхто не міг зрозуміти.

Старенька довго дивилася на море. Потім перевела погляд на купу кайданів, складених біля пристані.  Її зморшкувате обличчя стало блідим.

— Недобре це, — прошепотіла вона.

— Що саме? — пирхнув місцевий шинкар. — Те, що корабель розбився?

Морвен похитала головою.