Глава 14

ВЛАДА

Гліб довго дивиться на мене. Я страшенно нервую. Оте його «питання часу» вибиває мене з рівноваги. От не знаю, що йому сказати. Просто не знаю. Обманювати немає сенсу, а правду сказати важко. Мені просто хочеться, аби він пішов звідси. Забув сюди дорогу і ніколи більше не з’являвся в моєму житті.

— Владо, просто скажи правду, — вимогливо просить він, порушивши своїм проханням затяжну паузу. — Не потрібно нічого приховувати. Бо якщо це моя дитина, то я вимагатиму свої законні права на сина, навіть через суд.

Стискаю вилиці. Сльози, здається, от-от скотяться з очей. Не знаю, як бути. Бо все як є, вперто не хочу казати. Сташевський не заслуговує знати правду.

У кабінеті повисає важка тиша. Від неї дзвенить у вухах. Гул мого серця не стихає, а Гліб не відводить від мене погляду. Я дивлюся кудись повз нього. Намагаюся не бачити його, аби не згадувати минуле та не рвати собі душу.

— Владо... — уже тихіше кличе він. — Я маю право знати правду. Особливо, якщо Святослав мій син.

Різко переводжу на нього погляд.

— Право? — перепитую зверхнім тоном і, хитаючи головою з образою, кидаю. — Глібе, схаменися. Ти тепер не маєш права ні на що.

Він насуплюється, очі миттєво червоніють від люті. Не подобаються йому мої слова. Але мене тепер це не хвилює. Його ж раніше не хвилювало, що наші спільні ночі можуть мати наслідки, яких він так ревно не хотів. Тож навіщо прийшов зараз?

— В сенсі? А якщо це мій син...

Я нервово сміюся від безпорадності та перебиваю його.

— Глібе, минуло шість років. Для мене це недоспані ночі, важкі пологи, ризик не оговтатися після них. А для тебе що? — нервово зволожую вуста і нарешті підіймаюся, обійнявши себе руками. Пронизливим поглядом міряю колишнього й роздратовано продовжую. — Для тебе це розваги, нічні клуби, друзі, тусовки. Та щоквартально нові дівки... — хмикаю і, заглянувши прямісінько в його очі, питаю. — То про які права ти зараз торочиш?

Сташевський помітно напружується.

— Владо, не починай. Це моє життя...

— Справді?! — голос зривається, не можу контролювати емоції. — Тоді це теж моє життя. І воно тебе не обходить. Тож залиш мене і більше не сунься до мене. Навіщо ти прийшов сюди? Може, щоб залякати мене чи вимагати правди? Розповідаєш тут про суд і свої права. А про мої права ти подумав?

Його щелепи напружуються. В очах коїться щось незрозуміле, але мене не хвилюють його емоції.

— Владо... — хоче щось сказати він.

Не даю йому цього зробити. Бо перш ніж висувати свої претензії, він має вислухати мене.

— Почекай, я іще не все сказала. — Серце шалено калатає у грудях, та я питаю. — То де ж ти був шість років тому? Чому навіть не намагався мене шукати? — хмикаю і сама ж відповідаю. — А відповідь банальна: тому, що не потрібна я була тобі. Ти швиденько знайшов мені заміну... Чи не так?

Гліб мовчить. І це мовчання лише більше розпалює в мені емоції.

— А зараз ти прийшов до мене, щоб щось вимагати та залякувати. Ти не маєш на це жодного права. Чуєш? — роблю крок до нього і холодно наказую. — Зникни з мого життя, тому що час назад уже не повернути. І приходити сюди більше не потрібно.

Гліб помітно блідне. Але я не вірю йому. Більше не вірю, бо після всього важко повірити. І доки я налаштована давати відсіч, він тихо кличе мене.

— Владо... Отямся. Це ж моя дитина...

— Ні! Не твоя. — різко перебиваю його.

Вперше за весь цей час Гліб справді розгублено дивиться на мене.

Всередині все обривається від його нахабності. Бо шість років я намагалася жити без цього чоловіка, намагалася забути його. Виховувала сина одна. Боялася, аби Гліб не дізнався про його існування, і от Сташевський тут власною персоною та ще й з претензіями.

— Це лише мій син, — холодно заявляю. — Чуєш? Лише мій.

Мої очі печуть від сліз. Але стримую їх.

— Владо, але це ж і мій син?.. Так? Я не піду звідси, доки не дізнаюся правду.

— Хочеш правду? — охриплим голосом перепитую я і одразу розлючено випалюю. — Ні, це не твій, Глібе. І знаєш чому? Бо якби ти тоді дізнався про мою вагітність, ти б одразу відправив мене на аборт. Тому це лише мій син. Якби я залишилася з тобою, Святослава зараз би не було. Тому зникни з нашого життя так, як і з’явився. Нас для тебе немає...

Гліб дивиться на мене так, ніби я щойно вдарила його.

Важка тиша в кабінеті утворилася за лічені секунди. Мені навіть дихати складно, бо присутність Гліба хвилює мене. Але всі мої страхи зараз тільки за сина.

Я добре знаю Сташевського і також знаю, що він не відступить. Не здасться, але я теж не маю наміру поступатися йому.

Здивовано дивлюся на Гліба, який мовчки забирає папку зі столу і, розвернувшись, йде до дверей. Не знаю, як це розуміти, але це мовчання тригерить мене більше, ніж якби він почав сперечатися чи щось доводити.