Глава 12

ВЛАДА

В моїй голові буря емоцій. Бо після розмови з вихователькою мене ще довго не залишає відчуття глухого обурення.

Я не кричала. Не влаштовувала скандалу. Просто повідомила, що від завтра її син Мартин більше не ходитиме до садка. І справа була навіть не в бійці. Діти часто сваряться. Миряться. Кажуть одне одному дурниці. Але син моєї підлеглої сто відсотків сказав те, що чув від дорослих. І я навіть не виключаю, що чув це він удома. Можливо, навіть тут, у колективі. Але мені це неприємно і, звісно, я на це мовчати чи закривати очі не буду.

Пам’ять не полишає картина, як я стою посеред кабінету і намагалася пояснити Наталії Василівні, що мого сина образили. Що її син назвав мою дитину байстрюком і це не нормально. І за будь-якого розкладу мій син не мав це чути ще й у присутності інших дітей. А у відповідь на свої зауваження я отримала лише байдужість.

«А за що тут ображатися? Мій син сказав правду». Лише фиркнула моя підлегла. Ці слова досі дзвенять у голові. Так, це правда, мій син росте без батька і я все чудово розумію, не вчорашня, але такі слова не повинні випльовуватися моїй дитині в очі. Мене це дуже тригерить і душа болить за сина.

Сідаю за кермо і дивлюся у дзеркало заднього виду. Святослав сидить в автокріслі, притискає до себе улюблену машинку і задумливо дивиться у вікно. Мені хочеться захистити його, але, на жаль, це не все в моїх силах. Я не можу закрити всім роти.

Сьогодні вперше замислилася, чи все роблю правильно. Бо з одного боку є правда, від якої я тікала шість років. А з іншого боку дитині таки потрібен батько. Бо якою б сильною не була мати, вона не може замінити дитині батька. Та якби ж усе так просто... Я не впевнена, що Глібу потрібна дитина. Він живе на своїй хвилі і заради тимчасових розваг. Тож не хочу, аби в мого сина був такий батько. Я ніколи не забуду його холодну жорсткість, коли він розповідав, що мене чекає, якщо я випадково завагітнію.

На секунду заплющую очі. Вперто не хочу такого батька для свого сина. Не хочу, аби Святослав брав приклад з нього. Я хочу, аби мій син виріс істинним чоловіком, а не затятим гульвісою.

Видихнувши, стараюся сконцентруватися на дорозі. Лиш час від часу зиркаю на сина.

Схоже, Святослав швидко забув про неприємний інцидент у садку, бо вже біля будинку починає розповідати мені про нову гру, яку вони вигадали з друзями.

Я слухаю його і посміхаюся. Я щаслива, що Святослав не зациклюється на тому, що трапилося. Для нього цей день просто закінчився, а для мене залишив гіркий осад на душі.

Вдома нас зустрічає Поліна. Вечір проходить звично. Без зайвої метушні, і мене це цілком влаштовує. Бо після такого емоційно важкого дня мені хочеться тиші та спокою.

Дивлюся на сина і справді щаслива, що він так швидко все забув. Святослав носиться будинком зі своїми іграшками, намагається втягнути в гру мене, Поліну і навіть покоївку, і дуже швидко повертає собі гарний настрій.

Пізніше вкладаю свого непосиду спати. Сиджу біля нього, поправляю ковдру. Прибираю з чола пасмо волосся. І дивлюся на маленьке сонне обличчя і розумію: мій маленький синочок — мій найбільший скарб. Він моє все, тому хочу для нього лише найкращого.

Коли Святослав засинає, іду до себе. Трохи постоявши посеред темної спальні, виходжу на балкон. Спати чомусь іще не хочеться.

Вдихаю нічне прохолодне повітря і поглядом окидаю все навколо. Ніч сьогодні тиха. Темне небо всіяне зорями. Легкий вітерець ворушить моє волосся. Я, обіймаючи себе руками, дивлюся вдалину, а перед очима знову з’являється Гліб.

Він і досі такий, яким був шість років тому. Красивий, харизматичний, з мертвою хваткою та вітряним непостійним характером. Він абсолютно не готовий до сім’ї, до відповідальності. І я дуже сумніваюся, що він хоч колись зміниться. Навряд чи знайдеться жінка, якій би вдалося приборкати цю гарячу стихію.

Хмикаю. І розумію, що шість років тому я зробила правильно, що мовчки пішла від Сташевського. Я не знаю, як це трапилося, але вагітність настала неочікувано, зрештою її не повинно було бути, але це трапилося і я, злякавшись, просто втекла.

Набираю повні легені повітря і знову дивлюся на ситуацію з іншого боку. Бо мій син таки росте байстрюком при живому батькові, який навіть не здогадується, що в нього є дитина. Це мій гріх, але каятися мені зовсім не хочеться.

«Я не байстрюк. У мене є тато». Слова сина наче блискавка спалахують у голові. І від цього серце знову стискається. Святослав сказав це так впевнено, що в мене від цього спогаду мурахи по тілу. Не впевнена, що Святослав потрібен своєму батькові. Тому краще Сташевському про дитину не знати.

Вкотре все прокручую в голові і спокою не дає ота машина, яку я побачила сьогодні у вікні свого кабінету. Чомусь я більше ніж переконана: це був Гліб. Тільки чому він знову їхав цією дорогою? А може, він нею завжди їздив, тільки я не знала... І знову страх паралізує та не дає розслабитися. Вперто не хочу, аби Гліб знав про сина. І так само вперто не бажаю мати з ним нічого спільного.