Глава 11

ВЛАДА

Я відриваюся від справ лише на мить, але думки про Гліба вперто повертаються знову і знову. Зустріч із ним не дає спокою. Мені здається, я постійно думаю про нього, навіть коли сплю.

Раптовий стукіт у двері вирвав мене з роздумів, змусивши здригнутися. Прикипаю поглядом до дверей, а на порозі стоїть вихователька. Обличчя бліде, очі налякані.

— Владо… вибачте, але у вашого сина сталася бійка з сином виховательки.

Різко підводжуся. Все тіло на мить заціпеніло.

— Як це сталося? — наполегливо питаю.

— Вони щось не поділили з Мартином… У Святослава синець на щоці, — налякано переповідає жінка. — У Мартина серйозних ушкоджень немає. І мати вже проводить з ним виховну бесіду.

Відчуваю, як холод хвилею прокотився тілом.

— Де Святослав? — видихнувши, питаю.

І, схопивши телефон, поспіхом йду на вихід. Серце калатає так сильно, що здається, я чую його сама.

Йдучи коридором, намагалася тримати себе в руках, але всередині все тремтить. Входжу в одну з ігрових і бачу сина. Серце стискається. Одразу кидаюся до нього.

Святослав сидить біля виховательки, злегка насуплений, з помітним синцем на щоці. Як тільки він бачить мене, одразу опускає очі.

— Святославе, ходімо зі мною, — тихо наказую я.

Він чемно киває та підіймається, а я пильно зиркаю на виховательку і холодно питаю:

— Віро Костянтинівно, може, поясните, як це трапилося? І чому ви належним чином не виконали свою роботу? Як під вашим наглядом діти могли побитися?

— Це трапилося так спонтанно... — лиш винувато кидає молоденька дівчина.

Стискаю жовна. Я не можу вичитувати своїх підлеглих у присутності сина, тому наказую:

— Зайдете до мене після того, як заберуть дітей, і Наталії Василівні передайте, аби теж зайшла.

Веду сина до себе. У моєму кабінеті він довго мовчить, сидячи на краю дивана і дивлячись у підлогу. І на прохання розповісти, що сталося, не каже ні слова. Я знаю, що накази на мого сина не діють. Але я мушу з’ясувати правду.

Важко зітхнувши, присідаю поруч і обережно торкаюся його руки.

— Святославе, скажи мені чесно, через що ви побилися?

Він зітхнув і нарешті підвів на мене очі.

— Бо Мартин назвав мене байстрюком. Сказав, що в мене ніколи не було тата...

Завмираю. Почутим справді шокована. Бачу, скільки образи в очах сина, він ледь не плаче, але тримається мужньо. Син з образою заглядає мені в очі.

— А я не байстрюк. От я і дав йому по писку. Нема чого мене обзивати. Тепер з мене всі діти сміються, — тихо розповідає син, стискаючи пальці.

Відчуваю, як у мене в грудях теж усе стискається. Образа за сина заклекотіла у грудях. Мовчу кілька секунд, не знаходячи слів. Нерви здають.

— Ти не повинен битися, — нарешті тихо зауважую я. — Але ти також не повинен дозволяти, щоб тебе ображали. Та наступного разу про схожі непорозуміння потрібно казати няням або вихователям. Чуєш?

Святослав киває і знову опускає погляд.

Не можу заспокоїтися. І почуваюся так, наче образили мене.

Дістаю аптечку і обережно починаю обробляти синець на щоці свого маленького хлопчика. Святослав трохи здригається, але терпить.

— Болить? — заглядаю в маленькі оченята, повні образи.

— Трохи.

— Зараз пройде.

Він мовчки кивнув, а я дмухаю йому, аби не пекло. Коли обробляю рану, притуляється до мене плечем. Обіймаю сина, і мені здається, що напруга в його тілі поволі спадає. Я шепочу йому заспокійливі слова, а він вже за кілька хвилин починає дрімати, втомлений і виснажений.

Обережно перекладаю сина на дивані свого кабінету та, накривши пледом, присідаю поруч. Він заснув майже одразу. Сидячи поруч, я ще довго дивилася на його обличчя, ще злегка почервоніле від удару, і відчуваю, як страх за нього лише посилюється.

Видихнувши, підходжу до вікна. Мені потрібно поговорити зі своєю підлеглою. Але спершу мушу заспокоїтися. Не розумію, за що мені це все. Я дозволила цій виховательці, аби її шестирічний син ходив у садок неофіційно. І от віддяка. Сам Мартин не міг такого придумати, він це точно чув від дорослих, і мені від цього неприємно.

Кліпаю, бо мою увагу привертає машина, що дуже повільно проїжджає біля садка. Ще раз кліпаю. Машина здалася мені знайомою. А вже за мить розумію, що це авто схоже на машину Сташевського. Серце стискається, і хоч я не бачила водія, мені здалося, що це був Гліб.

Так хочеться вірити, що це лише збіг. Але моє шосте чуття заперечує це виправдання.