Глава 10

ГЛІБ

Вставши, довго стою біля вікна, все обмірковую, зважую і розумію, що не можу, просто не можу залишити все як є. Наша з Владою зустріч не випадкова, це все не випадково. Тепер я просто зобов’язаний все з’ясувати. Бо в голові вже закрадаються дивні підозри. Хоча нічого не знаю напевно.

Видихаю, бо просто хочеться плюнути на все і взяти та поїхати до Влади у той садок і все з’ясувати. Заглянути їй в очі та спитати, навіщо вона обманула мене. Але так я налякаю її. Тому розумію, що так діяти не можна. Якщо вона мене так тупо обманула, отже на це у неї була причина і я просто зобов’язаний її з’ясувати.

Різко розвертаюся, хапаю зі столу телефон і набираю свого начальника безпеки. І коли він знімає слухавку, вітаюся і питаю.

— Андрію, ти колись казав, що у тебе брат має детективну агенцію...

— Так, має.

— Чудово! — кидаю на емоціях і наказую. — Тоді негайно дуй до мене. Мені потрібні послуги твого брата.

— Зрозумів, шеф. Через пів години буду. Швидше ніяк, бо пробки страшні.

— Давай, — видихаю і кладу слухавку.

Але пів години то дуже багато. Як же витримати стільки часу? Знову міряю кабінет. А потім беруся збирати інформацію на Владу, ту, що у мене є. Може так швидше детектив дізнається решту інформації. Тепер це для мене вже справа принципу, я хочу дізнатися все, чим жила Влада ці шість років. Чим займалася, і найбільше мене хвилює, хто батько її сина.

Знайшовши все, що було у мене на мою колишню, видихаю. А за кілька хвилин вже телефоную додому і наказую управительці Ніні Петрівні пошукати всі паперові фотоальбоми, які в мене тільки є.

Встигаю покласти слухавку, як двері прочиняються і в кабінет входить Мар’яна.

— Привіт! — протягує вона і наближається. — Сподіваюся, ти сьогодні не зайнятий. — Вона зупиняється в міліметрі від мене і, заглядаючи мені в очі, заявляє: — Я скучила...

Набираю повні легені повітря і повільно видихаю його. Так і хочеться сказати: а я ні. Але лише мовчки з хвилину дивлюся на неї. Хороша вона дівчина, але наші стосунки пора завершувати. Краще поки залишуся сам. Це все одно не стосунки. Це суто спонсорство і кожен з нас це розуміє.

— Мар’яно, у мене справи, але...

— У тебе завжди справи, Глібе. Ти для мене завжди зайнятий... Чому? — невдоволено обурюється дівчина.

Я хотів відкласти цю розмову хоча б до вечора, та бачу, не варто. Зиркаю на годинник, у мене ще майже двадцять хвилин у запасі, що ж, поговоримо. Пильно зиркаю на неї і відповідаю на її питання.

— Тому, що наші стосунки вичерпали себе. — Бачу, як очі дівчини темніють від невдоволення, але заговорити їй не даю. — І, це одне, Мар’яно, а інше — просив тебе не приходити до мене на роботу...

— Чому? — знову з наївним личком перепитує вона. — Я ж твоя дівчина?! Чи, може, ні?

Нервово ходжу кабінетом, не хочу ображати цю красуню, але страшенно не люблю брехати, тому краще скажу все як є.

— Мар’яно, нам краще розійтися. — зволожую вуста і зупиняюся навпроти неї. — Можеш вважати мене покидьком, але я не кохаю тебе, і тому не хочу тримати поруч. Бо ти заслуговуєш, щоб тебе кохали, а я, на жаль, тобі цього дати не можу...

Дівчина, напевно, з хвилину дивиться на мене, кліпаючи довгими віями. А тоді невдоволено кидає:

— Гаразд. Я тебе зрозуміла. Тоді перекинь мені сто тисяч і я піду.

У мене ступор від такої забаганки. Скільки? А чи не забагато? Довго обурююся мовчки, а тоді випалюю.

— Мар’яно, без образ. Я не перекину тобі більше ні гривні. Ми більше не пара і утримувати я тебе не збираюся. Шукай спонсора деінде.

Мені не шкода цих грошей, але через тиждень, ця крихітка прийде і знову покліпає нарощеними віями і скаже, що скучила. І за це своє сумування попросить кругленьку суму. Тому всі транші будуть припинені сьогодні.

— В сенсі, Сташевський? Я не піду без моральної компенсації... — невдоволено тупає ногою вона.

Посміхаюся і на її заяву видаю:

— Чудово, тоді я теж вимагаю моральної компенсації у розмірі двохсот тисяч. А якщо будеш діймати, то попрошу повернути всі кошти, витрачені на тебе за час наших зустрічей...

— Старий скнара. — випльовує Мар’яна мені в обличчя. — А дівки казали, що з тобою зв’язуватися не варто. Я всім розкажу, який ти...

Фиркає вона та йде до дверей. Посміхаюся їй услід.

— Я теж від тебе в захваті. — кидаю їй услід і на прощання додаю. — Щасливо знайти іншого папіка.

Мар’яна лише голосно гримає дверима на мої слова. Схоже, я її розсердив, але на душі стало легше. Сподіваюся, вона пішла назавжди і більше не з’явиться зі своїм неочікуваним візитом. Можливо, наше розставання було жорстким, але я знаю, як поводяться такі дівчата, і як ще потім довго не дають спокою.

Погляд зиркає на годинник. Часу ще багато до тієї пів години. І де ж мого начальника безпеки чорти носять? Міг приїхати швидше. Нервую, бо час наче навмисне не спішить.