Глава 9

ГЛІБ

Не можу переварити почуте. Мене звістка про Владу чомусь занадто хвилює. А ще мені дуже цікаво почути розповідь матері. Витираю вуста серветкою і, пильно дивлячись на матір, цікавлюся.

— Мамо, де ти бачила Владу?

— У торговому центрі, — неоднозначно дивлячись на мене, заявляє мати. — Розумієш, — вона відрізає шматок м’яса і продовжує. — Я її впізнала одразу. Вона наче промінчик сонця виділялася з натовпу. Але ця прекрасна дівчина була не одна...

— А з ким? — нервово цікавлюся, не давши матері договорити.

— З нею був хлопчик.

Оце вже цікаво. Набираю повні легені повітря і знову питаю.

— Який хлопчик?

— Приблизно п’яти років, а може, менший. Я ж не можу визначити вік дитини тільки за зовнішніми факторами. — Вона посміхається і відкладає виделку. — Малий мені дуже сподобався, спокійний, вихований. Тримав Владу за руку. Мабуть, син.

Я стискаю щелепу. Син... Це слово, а вірніше припущення, не дає мені спокою.

— Ти з нею говорила?

— Трохи.

— Невже вона тебе впізнала? — цікавлюся.

— Звісно.

— Про що ви розмовляли? — розпитую, не в змозі втримати емоції.

Мати уважно дивиться на мене, а тоді, примружившись, питає у відповідь:

— А чому ти так розпитуєш?

— Просто цікаво. — Відмахуюся та обманюю. — Давно не бачилися. — Підіймаюся, бо апетит зник миттєво. Але зупиняюся біля столу і вкотре питаю: — Влада питала про мене?

— Ні. Та я питала, як вона. — Мати хмикає і замислено додає. — Знаєш, дивно це все якось... Така красуня й досі не заміжня.

— А дитина тоді чия? — стурбовано перепитую.

Ловлю на собі пильний погляд мами. Вона знизує плечима і переповідає:

— Малий називав її матір’ю.

Про себе хмикаю та старанно приховую свої емоції. Бо слова матері наче грім серед ясного неба. Не розумію, чому вона мені сказала, що малий вихованець садка.

— Я не знаю, Глібе, як там та що до чого, але щось та й не сходиться...

— Що ти маєш на увазі, мамо? — напружено цікавлюся.

— Цей малий мені здався таким схожим на тебе в дитинстві. — Вона зітхає та додає. — Але ти не бери це близько до серця. Бо це в мене, мабуть, параноя. Я просто хочу онуків, от і бачу те, що хочу бачити.

Я шокований. У голові рій думок. Тому, пильно зиркнувши на матір, починаю прощатися.

— Мам, вибач, мені треба їхати.

— Ти ж тільки приїхав, Глібе... — обурюється мама.

Обходжу стіл, обіймаю матір і винувато прошу:

— Пробач, моя рідна. Мені потрібно їхати у справах.

— Ось так завжди, — невдоволено кидає вона. — Навіть не доїв.

Прощаюся з матір’ю і, покинувши її маєток, їду в офіс. Все щойно почуте перемішалося в голові. Влада так спонтанно повернулася в моє життя, і я навіть не зрозумів, як усі мої думки почали крутитися навколо неї.

Дорога до офісу проходить як у тумані. Я навіть не пам’ятаю частини поворотів, все роблю на автоматі, бо єдине, що мене зараз хвилює, це Влада та цей малий.

Піднімаюся в кабінет і зачиняю двері. Одразу хапаю ноутбук та сідаю за стіл. Заходжу в одну із соціальних мереж і в пошуку вводжу ім’я тієї, яку вже давно викреслив зі свого життя.

Сторінку знайшов швидко і, гортаючи, розумію, що мати була права — цей малюк таки син Влади. Бо на сторінці є привітання синочка з п’ятиріччям. Але цей пост зроблений ще три місяці тому.

Погляд прикипає до малого. Русяве волосся, карі очі, ямочка на щоці. Невже мати права і цей малий справді схожий на мене? Хмикаю, потрібно пошукати свої дитячі фото.

Різко відкидаюся на спинку крісла, тиша в кабінеті наче відлунює моє пришвидшене серцебиття, і я усвідомлюю: Влада тупо обманула мене. Але навіщо? І відповідь на це питання може дати лише сама Влада. Але я не можу тепер все залишити як є. Я хочу знати про неї все.