Глава 8

ГЛІБ

Наступного дня приїжджаю до матері ближче до обіду. Не міг вирватися раніше і, якщо чесно, не хотів. Бо знаю, що наша розмова буде нелегкою. Мати вже налаштувалася прополоскати мені мізки, тож доведеться схилити голову і слухати — так швидше буде.

Паркуюся біля будинку і кілька секунд просто сиджу в машині. Ну от не хочеться мені йти до рідного дому. Я дуже люблю свою маму, але вже ті її нотації...

Видихаю і таки покидаю авто. Підіймаюся знайомими до болю сходами, на яких знаю кожну тріщину та вибоїну. Вхідні двері відчиняються раніше, ніж я встигаю натиснути дзвінок.

— Ну нарешті! — одразу з’являється мати. — Я вже думала, ти знову зникнеш у своїх справах та забудеш про свою обіцянку приїхати.

Дивуюся, адже вона сама відчиняє двері, отже справді дуже чекала мене. Серце стискається, почуваюся винним.

— Мам, я ж приїхав. — кидаю винувато.

— Ти завжди приїжджаєш, але ніколи не залишаєшся надовго... — обурюється вона, пропускаючи мене всередину.

Тут пахне смачною їжею. Рідним домом. Якби я хотів знайти дівчину, щоб отак повертатися з нею додому і розуміти, що тебе чекає затишок та спокій, а не екстремальні випробування та емоційні гойдалки.

— Ходімо спершу обідати, — просить мама, оглядаючись.

— Я не голодний, — тихо відмовляюся.

— Ти ніколи не голодний. Ти просто забуваєш їсти зі своїми отими дівчатами. — гримає вона і наказує. — Ходімо, сину, бо я через тебе голодна не буду.

Закочую очима, але йду за матір’ю в гостину. Покоївка вже накриває стіл так, ніби я не на десять хвилин зайшов, а повернувся з відрядження на тиждень. Отже мама готувалася. Мені це приємно і прикро водночас, але нічого не вдієш — це мама.

Присідаю за стіл і зиркаю на свою матусю. Вона теж дивиться на мене і за мить порушує тишу.

— Глібе, тобі тридцять чотири, — лагідно починає вона.

Навіть не реагую, лише тихо погоджуюся.

— Я знаю, мамо.

Видихаю і, послідувавши прикладу матері, беруся за трапезу.

— Невже ти збираєшся так жити далі?

— Як саме? — питаю для годиться.

— Один. Чи міняти дівок одну за одною. Це ж не життя.

Хмикаю, пильно дивлячись на матір. Вона при своїх роках виглядає молодо і досить красиво.

— Мене це влаштовує, мам. — намагаюся, аби голос звучав спокійно.

— А мене ні, дитино...

Оце вже знайомий маршрут. Ми ним ходимо роками. Тому максимально спокійно перериваю його.

— Мамо, давай без лекцій. Будь ласка!

— Це не лекція, сину. Це реальність. Батько онуків не дочекався, бачу, й мені не судилося.

Відкладаю виделку і пильно дивлюся на матір.

— Моя реальність мене влаштовує. Мам, я не хочу створювати сім’ю аби з ким. Прошу, зрозумій мене. — видихаю.

— В тебе її немає, Глібе, тієї реальності. — наче не чує, обурюється мама. — Є тільки робота і порожнеча. А ні, ще є табун дівок, яким від тебе потрібні лише гроші.

У душі видихаю, бо розумію — почалося. Я мовчу, а мама продовжує.

— Сину, це триває цілу вічність. Невже тобі самому не набридло?!

Беру виделку, бо вдома їжа надто смачна, і мій сонний апетит вмить прокинувся. Мама ж витримує кількасекундне мовчання, а тоді досить серйозно питає.

— Глібе, а пам’ятаєш Владу? Таку красуню з довгим темним волоссям та добрими зеленими очима?

Пережовую їжу, пильно дивлячись на матір, і не розумію, до чого вона хилить.

— Пам’ятаю.

— Я бачила її днями. Вона така ж красива, як колись. Навіть іще красивіша та така славна, справжня леді. — вона зітхає і з сумом додає. — Роки йдуть їй на користь. — черговий стогін зривається з грудей матері. — От не розумію, чому ви розійшлися... Вона була б тоді ідеальною парою та хорошою дружиною. Ото комусь пощастило... — важкий стогін зривається з грудей. — Але, на жаль, не тобі.

Я завмираю. В голосі матері стільки суму та жалю, що в самого серце стискається, але своїх емоцій не показую. Хоча всередині щось таки смикається.