Глава 7

ВЛАДА

Додому ми з сином повертаємося вже під вечір. Святослав, йдучи поруч, тримає мене за руку і тихо розповідає про садок. Про захоплення новими іграшками та те, що завтра обов’язково треба взяти машинку, яку він сьогодні не показав іншим дітям. Я лише автоматично погоджуюся, бо майже не чую його.

У голові досі стоїть той жахливий момент. Писк гальм. А потім поява Гліба та його пильний погляд. Чоловік, якого я навчилась не згадувати шість років, просто взяв і з’явився знову. Ця зустріч вибила мене із звичної колії життя.

Входимо з малим у дім, де нас зустрічає Поліна. Вона вже рік живе з нами. Це моя троюрідна сестра, в якої не дуже вдало склалося життя. Вона прийшла до мене, і я не змогла їй відмовити. Тому тепер живемо у трьох.

— Ми нарешті вдома, — кажу тихо, пильно дивлячись на неї.

— Мам, можна я до себе піду?

Дозволяю йому кивком голови, а він одразу радіє і біжить у свою кімнату.

Поліна оглядається за малим, а потім переводить погляд на мене.

— Владо, щось трапилося? — одразу напружується сестра.

— Так, — видихаю і знімаю взуття. — Трохи згодом розповім. Не хочу, щоб син хоч щось чув.

— Ти якась бліда, — одразу помічає вона.

— Це дрібниці, Поль, — відмахуюся і прошу. — Попроси, будь ласка, Ірину подати вечерю.

Сама ж йду за сином. Святослав уже розкидає іграшки в кімнаті і поводиться так, ніби нічого сьогодні не сталося. Хоча це добре, бо було б гірше, якби він злякався.

— Святику, йди мити руки, — лагідно кличу його.

— Добре, мам.

Він підіймається та слухняно біжить у санвузол. Я проводжаю його поглядом і тільки тоді дозволяю собі видихнути. Руки ще досі тремтять.

Забираю сина, і ми у трьох вечеряємо.

Після вечері ми у трьох ще трохи посиділи у вітальні. Доки Святослав грався, Поліна розповіла, як минув її день. А після я повела сина спати. Сестра кинула мені навздогін, що дочекається мене тут.

Коли син, нарешті припинивши завалювати мене питаннями, заснув, я видихнула і на пальцях покидаю його кімнату.

Спускаюся вниз, де у вітальні і справді чекає Поліна з чашками чаю. Присідаю поруч, і вона одразу засипає мене питаннями. Розповідаю їй все, що трапилося сьогодні біля садка, і наостанок додаю.

— Коротше, я сказала йому, що Святик не мій син.

Поліна різко видихає і з повним нерозумінням дивиться на мене.

— Владо…

— Я не могла інакше, Поль, — перебиваю її. — Знаю, що ти не зрозумієш, але... — пильно дивлюся на сестру і з острахом додаю. — Він не повинен знати.

Поліна мовчить кілька секунд, а потім тихо зауважує:

— Але, Владо, це ж його дитина.

Різко відводжу погляд.

— Ні, не його.

— Владо…

— Поліно... — гримаю жорсткіше, дивлячись на неї. — Сташевський не має до мого сина жодного відношення...

Стискаю пальці рук так міцно, що нігті впиваються в шкіру. Тихо зітхаю, і мій голос стає тихішим. Слова з вуст вириваються самі.

— Шість років тому, коли у нас з Глібом іще були стосунки, я з цікавості запитала його, що буде, якщо я завагітнію. — Я замовкаю на секунду, пригадуючи цей неприємний момент нашої розмови. Зволожую вуста і зірваним голосом продовжую. — Він сказав, що це неможливо. Що я не можу зіпсувати йому життя дитиною. А якщо таке вже станеться, то я буду змушена позбавитися дитини. — Нервово ковтаю гіркоту та додаю. — Він сказав це спокійно та так впевнено, що я зрозуміла: тут без варіантів.

Поліна завмирає, великими очима дивлячись на мене. А я продовжую, хоча голос уже тремтить помітніше.

— Тоді я зрозуміла, що у мене з цим чоловіком немає майбутнього... — стискаю чашку в руках і з образою додаю. — Тому я пішла від нього через декілька днів. — На мить замовкаю. — А він і не шукав мене. Отже, не кохав, і це доказ, що не потрібна йому була. — стискаю щелепи, витримуючи паузу, а потім додаю. — А вже через місяць після того, як я пішла, дізналася, що вагітна. Але ані повертатися, ані сповіщати його про це не хотіла. І зараз не хочу. — вкотре на мить замовкаю. — Ми з сином стільки років прекрасно прожили разом і далі проживемо. А Гліб хай бігає за кожною спідницею. Святославу такий батько не потрібен.

Поліна тихо видихає і одразу настирливо нагадує.

— Владо, але ж це не правильно?

— А переривати вагітність правильно? — з осудом цікавлюся.

Моя сестра лише зітхає. З хвилину мовчить, а тоді з відчаєм видавлює:

— Шкода, що все так. Я так хочу бачити вас з малим щасливими...

— Поль, ми щасливі. Направду, — запевняю і додаю вагомий аргумент. — Бо що може бути кращим за спокій у домі та матір зі стабільною нервовою системою.

— Але для дітей краще, якщо вони зростають у повній сім’ї? — не погоджується Поліна.

— Не сперечатимуся, але за умови, що ця сім’я благополучна.

Поліна лише замислено хитає головою, бо вона добре знає, про, що я.

Ще трохи посидівши за розмовами, ми розходимося. І я, лягаючи у ліжко, щиро сподіваюся, що ми більше не зустрінемося зі Сташевським, навіть випадково.