Глава 6

ГЛІБ

Підіймаюся сходами до будинку, втома розноситься по тілу, наче весь день вагони розвантажував. Чомусь не хочеться нічого, світ не милий. В голові шумить від пережитого та нервів. Хочеться просто тиші.

Але щойно відчиняю двері будинку, як одразу розумію, спокій мені сьогодні може тільки снитися.

— Нарешті! — лунає веселий жіночий голос. — А я вирішила тобі сюрприз влаштувати.

Кривлюся ледь помітно, бо до мене біжить Мар’яна, одягнена у мою білу сорочку. Довге світле волосся розпущене, в руках келих вина. Виглядає вона дуже красиво. Тільки от мені зараз абсолютно байдуже до неї.

— Я вже думала, ти до вечора затримаєшся — усміхається вона й повисає на мені.

Мовчу, скидаючи ключі на тумбу. Відштовхувати її не хочеться, але й присутність бісить.

— Ти якийсь похмурий. Щось сталося?

— Втомився.

Мар’яна одразу ставить келих на тумбу поруч з моїми ключами і її руки лягають мені на груди.

— То я знаю хороший спосіб, як зняти напругу. — закусивши нижню губу, з інтригою, спокусливим голосом шепоче вона.

Ледь не фиркаю. Зараз мені точно не до розваг. Мар’яна ніжно проводить долонею по моїй шиї й тягнеться губами до мене, але я м’яко ловлю її за зап’ястя.

— Не сьогодні. Вибач, — таки тихо заперечую.

Дівчина здивовано кліпає, а потім хмуриться.

— Глібе, ти серйозно? Що з тобою? — в її голосі вже звучить невдоволення.

— Все нормально. — відмахуюся.

В очах Мар’яни одразу з’являється ще більше невдоволення.

— Тоді навіщо взагалі мені було приїжджати?

Я стомлено видихаю. Бо ж я не просив приїжджати. Це виключно її ініціатива, а винен я.

— Мар’яно, я не в настрої.

Вона кілька секунд дивиться на мене, а тоді відходить убік, схрестивши руки на грудях.

— Глібе, у тебе хтось з’явився? Міра казала, що ти непостійний, дівчат мов шкарпетки змінюєш...

Ледь не сміюся від абсурдності її питання та слів подруги, але на ці слова волію промовчати.

— Ні, Мар’яно. У мене нікого немає.

— Тоді що з тобою?

Перед очима знову миготить малий на дорозі. Видихаю і вирішую таки сказати правду, хоча навіть не знаю навіщо.

— Я мало не збив дитину сьогодні.

Мар’яна одразу змінюється в обличчі. Тому заспокоюю її і розповідаю правду. Мовляв, це і є причина мого поганого самопочуття. Але справа не тільки в цьому. Перед очима знову стоїть Влада. Її зелені очі. Її брехня. І той хлопчик з ямочкою на щоці.

Мене дратує те, що я взагалі думаю про неї, але нічого з цим зробити не можу.

— Мар’яно, їдь додому, — навіть несподівано для себе прошу.

Вона невдоволено хитає головою.

— Сташевський, ти іноді просто нестерпний.

— Мар’яно, який вже є.

— Я не хочу їхати додому, — різко заперечує вона.

— Гаразд, тоді поїду. — різко випалюю і, оминувши її, йду до кабінету.

— Сташевський, якщо я зараз поїду, то ти можеш забути про мене назавжди.

— Як скажеш, — відмахуюся через плече.

— Ти кретин. Я більше ніколи до тебе не повернуся. Міра була права...

Зачиняю двері, аби не чути усіх цих криків та звинувачень. Мабуть, точно старію. Потрібно мати постійну рідну душу поруч. Набридли дівчата зі своїми приколами. Я ж навіть не встигаю до їхніх характерів звикнути та й до імен. Видихаю. Тільки де знайти ту єдину.

Падаю у крісло і просто тону в думках та спогадах.

Через пів години чую як грюкають вхідні двері. Мар’яна пішла. Я знову один і знову зі статусом затятого холостяка. Все, більше жодних стосунків. Обіцяю собі і з гіркотою розумію, що схоже моє серце не підкорити нікому.

Видихаю і закриваю очі, перед якими знову стоїть Влада. Щось незрозуміле коїться зі мною, при згадці цієї красуні. А малий? Це й малий точно її син. Тільки я гадки не маю, чому вона вирішила обманути мене.