Глава 5

ГЛІБ

Веду машину повільно вечірнім містом, і досі не можу нормально вдихнути. Перед очима знову і знову виринає той клятий момент. Малий на дорозі, писк гальм та його перелякані очі.

Сильніше стискаю щелепи й нервово проводжу рукою по короткому волоссю.

Серце продовжує битися частіше, бо ж реально міг наробити біди. Але на щастя все обійшлося.

Дякую небесам за те, що все закінчилося лише переляком. Я навіть зараз відчуваю мороз по шкірі, а в цю фатальну мить аж в очах потемніло. Страх не відпускає досі.

Кліпаю, бо телефон на пасажирському сидінні починає вібрувати. Кидаю короткий погляд на екран і невдоволено видихаю. Телефонує мати. Саме вчасно — фиркаю подумки.

Пригальмовую та з’їжджаю на узбіччя. Кілька секунд просто дивлюся на її фото на екрані, а тоді все ж відповідаю.

— Слухаю, мам.

— Глібе, ти де? — одразу лунає її невдоволений голос. — Я дзвонила тобі вже двічі. Що в тебе з телефоном, що я додзвонитися не можу.

— Мам, я за кермом, — відмахуюся.

— Тоді заїдь до мене. Нам треба поговорити, — наполегливо просить вона.

Ледь стримую важкий стогін невдоволення. Навіть гадати не треба про що саме вона хоче поговорити. Знову почнуться нотації про вік, сім’ю та онуків. Я все знаю, все розумію, тільки як пояснити матері, що не знайшов я свою долю. Вона ж навіть нічого чути не хоче.

— Не сьогодні, мам.

— Чому? — одразу обурюється вона. — Ти постійно зайнятий. Я взагалі не бачу тебе...

— Мамо, не починай ти, ж знаєш, я працюю. У мене постійно купа справ.

— Усі працюють, Глібе, — невдоволено заявляє вона. — Але нормальні чоловіки в твоєму віці вже мають сім’ю. І зауваж: по двоє, троє дітей та мають час на все.

Заплющую очі на секунду. От тільки цього мені зараз не вистачало.

— Мамо, я втомився. Давай я заїду до тебе завтра?!

— Ти завжди втомлений, коли справа заходить про серйозні речі. Глібе, ти дорослий чоловік, а поводишся мов підліток.

Я стискаю кермо сильніше. Докори матері виводять, але стримую істинні емоції та мовчу. У слухавці на мить повисає тиша, яку порушує голос матері, повний прохання.

— Я просто хочу, аби ти був щасливий, сину.

Мене чомусь аж перекошує від цих слів. Щастя у кожного своє. Але ж мамі краще знати.

— Я теж хочу бути щасливим, мамо. Але моє щастя десь заблукало. Все, давай, моя рідна. Я люблю тебе. Добраніч!

Не чекаючи відповіді, кладу слухавку. В салоні знову стає тихо, а от на душі неспокій. Перед очима знову стоїть Влада. Її розгублений погляд, бліде обличчя та той малий, який назвав її мамою. Стискаю зуби. Чорт забирай, я ж бачив як вона його обіймала. Бачив її реакцію. Так не дивляться на чужих дітей, навіть якщо вони вихованці садка. Вона точно мене обманула, тільки навіщо?

Мотнувши головою, проганяю думки геть та рушаю з місця і таки їду додому. Не хочеться нічого. В’їхавши у двір, паркую машину біля сходів і просто сиджу в салоні. Погляд втупився у вхідні двері, та насправді не бачу нічого.

Шість років я взагалі не згадував про Владу. А сьогодні вона знову стоїть переді мною так, наче нікуди не зникала. Вона стала іще красивішою та привабливою. Якщо чесно, я не розумію, чому вона пішла тоді. Хоча нам було добре, але вона постійно вимагала уваги, ніжності. А я закрився і досі нікого не впускаю у своє серце. В моєму житті повно дівчат, вони постійно змінюються, але серед них не було ще жодної, в якій би я побачив свою рідну душу. А от з Владою мені було добре, тільки їй я теж відкритися не зміг. Хоча якщо аналізувати ситуацію, з нею мені було дуже добре, але я викреслив її зі свого життя, коли вона пішла без жодних пояснень. Отже, вона теж не моя доля.

А цей малий... Хто він насправді?

Видихаю. Та чи мені не байдуже, хто цей малий для неї? Хмикаю. Все, годі думок і Владу згадувати не варто. Вона тоді пішла, то хай тепер живе своїм життям. У мене своє. Видихаю і таки покидаю салон машини.